Народилася у 1956 році в Ленінграді. Навчалася в Ленінградському інституті культури, але захопилася фотографією та пішла з цього вишу. Закінчила училище за фахом «фотографія»[4]. У 1983 році закінчила факультет журналістики Московського державного університету.
У 1991 р. знімала ліквідацію наслідків аварії на Чернобильській АЕС.[5] Івлєва — єдиний фотожурналіст, який побував у центральному реакторному залі зруйнованого 4-го енергоблока ЧАЕС.[6][7] За серію фотографій з реактора вона отримала «Золоте око» — головний приз World Press Photo в категорії «Наука і технології» (1992).[8]
Багато працювала в країнах Африки з гуманітарними місіями, головним чином — з місіями Міжнародного комітета Червоного Хреста (Уганда, Кенія, Ангола, Судан, Танзанія). Єдина журналістка пострадянського простору, яка працювала в Руанді (1994) під час геноциду[9][10]. В 2003 році, у реабілітаційному центрі для дітей-солдат в угандійському місті Гулу познайомилась з 15-річним хлопчиком Одонга Боско, який був звільнений від терористів Lord's Resistance Army (LRA) та дуже хотів отримати медичну освіту. Допомогла йому вступити до школи в Уганді та підтримувала його підчас навчання. Після закінчення школи, завдячуючи допомозі Івлєвої, він переїхав до Росії, де закінчив медичний факультет Російського університета дружби народів та отримав спеціальність кардіолога[10]
У 1990—2015 рр. знімала у жіночих зонах країн СНД, в яких утримуються жінки з дітьми до 3 років.[11][12][13]
Персональна виставка її фотографій «Апофеоз війни» демонструвалася в Москві, Санкт-Петербурзі, Казані, Нижньому Новгороді, Краснодарі, Нальчику, Тбілісі, Кутаїсі та Києві.
Брала участь у багатьох протестних акціях у Москві. У листопаді 2021 року затримана за одиночний пікет на підтримку «Меморіала», провела у відділенні поліції дві доби та була оштрафована на 150 тис. рублів (на той час — еквівалент $2000).[17][18] Починаючи з 2014 р. брала участь практично у всіх мітингах та пікетах на підтримку України та її політв'язнів. З листопада 2019 р. по вересень 2020 р. разом з друзями організовала продуктові та речові передачі в слідчий ізолятор Лефортово 24 українським морякам, затриманим під час піратського нападу Росії на українські судна у Керченській протоці.[9][19]
Одна з тих небагатьох російських журналістів, які відкрито підтримують Україну[20]. Навесні 2014 р. задійснила подорож Україною зі Сходу на Захід, за враженнями від неї написала книгу «Мандрівка или Путешествие фейсбучного червя по Украине», яка вийшла в Україні і в Росії. Влітку того ж року зайнялася волонтерством — вивізла з окупованого Слов'янська 45 людей, Після визволення міста доставляла медикаменти, продукти та допомогала ремонтувати пошкоджені будинки[20][21][22]. З початку березня 2022 року постійно живе в Україні.[9][23]
Влітку 2023 року організувала повернення з російського дитячого будинку незаконно вивезеного до Росії українського підлітка Сергія Кравчука.[24]
20 грудня 2024 року Міністерство юстиції Росії внесло Івлєву до списку так званих "іноземних агентів". Мінюст заявив, що вона «закликала надавати фінансову підтримку Збройним Силам України, виступала проти спеціальної військової операції в Україні», а також поширювала «недостовірну інформацію» про рішення російської влади, відомості, «спрямовані на формування негативного образу» ЗС РФ, та матеріали іноагентів.[25][26].
Фотовиставки
«Апофеоз війни» (2005, Москва, Санкт-Петербург, Нижній Новгород, Казань, Нальчик, Владикавказ, Назрань, Київ, Тбілісі, Кутаїсі).
«Crimes without punishment. Thirty years of war crimes by the Russian state» (2024, Байо, Нормандія, Франція, колективна)[35]
Автор книг
«Temps present de la Russie», 1988 (Франція), 1989 (США)[16]
«Мандрівка или Путешествие фейсбучного червя по Украине» («Мандрівка, або Подорож фейсбучного хробака по Україні»), 2014, Україна, Росія, про поїздку через всю країну напередодні війни[36][37].
Нагороди та відзнаки
Премія World Press Photo Golden Eye Award (1992, за проєкт про чорнобильску катастрофу);
Премія Спілки журналістів Росії (2007);
Німецька премія імені Герда Буцеріуса (Gerd Bucerius) «Вільна преса Східної Європи» (2008);
Номінант премії імені Андрія Сахарова «За свободу думки» (2014 та 2015 рр).[32]
.jpg)
