Запис відбувся 23 серпня 1960 року на студії Fine Recording Studios у Нью-Йорку для лейблу Candid Records[4] на тій самій одноденній сесії, на якій був записаний дебютний альбом музиканта Otis Spann Is the Blues (1960). Окрім Спенна (вокал, фортепіано) в записі взяли участь співак Сент-Луїс Джиммі (Джеймс Оден) і гітарист Роберт Локвуд-молодший.[5] Матеріал альбому складається з 11 треків: Спенн співає чотири пісні (серед яких інтерпретація його синглу «It Must Have Been the Devil» 1954 року і кавер-версія «My Home Is in the Delta» Мадді Вотерса), а інші чотири — Оден (свої власні пісні, включаючи стандарт «Going Down Slow»). На інших трьох інструментальних композиціях Спенн грає сольно на фортепіано.[2]
Первісно випуск альбому планувався на Candid (8025/9025), але не відбувся.[2] 1972 року він вперше був випущений лейблом Barnaby в серії «Barnaby Candid Series» після смерті Спенна (музикант помер 1970 року). Спродюсував альбом Нет Гентофф, а текст до платівки написав журналіст Піт Велдінг.
1983 року перевиданий в Німеччині CrossCut під назвою Otis Spann… And His Piano. Альбом був перевиданий 1987 року лейблом Candid (GJS 9025) з іншою обкладинкою, а 1989 року — на CD.[2]
Оглядач AllMusic Том Овенс в своїй рецензії поставив альбому оцінку 5 з 5, відзначивши: Walking the Blues — це, мабуть, найкраща платівка Отіса Спенна, яку він коли-небудь записав, вона включає 11 композицій приголомшливого фортепіанного блюзу. На декількох з них Спенну акомпанує гітарист Роберт Локвуд-молодший, і їхня гра разом звучить співчутливо, тепло та надзвичайно привабливо. Тут Спенн зосереджується на власних «Half Ain't Been Told» і «Walking the Blues», втім він також включає кілька стандартів («Goin' Down Slow», «My Home Is in the Delta»), які допомагають повніше передати портрет його музичної майстерності. Однак найважливішим є те, що Walking the Blues просто чудово звучить — це один з найкращих фортепіанних блюзів, які ви коли-небудь чули.[7]
Роберт Крістгау написав, що «на своїх сольних записах Спенн є сильним, м'яким, типовим вокалістом чиказького блюзу, який рідко був таким стриманим чи різким, як у захоплюючій пісні «It Must Have Been the Devil». Безсумнівно, можна зупинитися і на таких віртуозних та недооцінених сольних інструментальних композиціях, як «This Is the Blues» або виразній «Walking the Blues», втім я сумніваюся, що вони кращі. А ще є те, що робить цю сесію особливою: чотири пісні у виконанні Сент-Луїса Джиммі, на яких звучить його дещо хриплий голос.»[8]
.jpg)
