Шредінгер (кратер)

Шредінгер
лат. Schrödinger
Кратер Шредінгер. Темна пляма правіше центру — ореол вулканічного кратера Шредінгер G. Дещо вище видно маленькі морські ділянки. Мозаїка знімків «Клементини»
Кратер Шредінгер. Темна пляма правіше центру — ореол вулканічного кратера Шредінгер G. Дещо вище видно маленькі морські ділянки. Мозаїка знімків «Клементини»

Кратер Шредінгер. Темна пляма правіше центру — ореол вулканічного кратера Шредінгер G. Дещо вище видно маленькі морські ділянки. Мозаїка знімків «Клементини»

74°44′ пд. ш. 132°56′ сх. д. / 74.73° пд. ш. 132.93° сх. д. / -74.73; 132.93
Небесне тілоМісяць
Типметеоритний
Діаметр320 км
ЕпонімЕрвін Шредінгер (1887–1961) — австрійський фізик, нобелівський лауреат.
У базах даних
GPN
Шредінгер (Місяць)
Шредінгер
Шредінгер
Шредінгер (Місяць, зворотний бік)
Шредінгер
CMNS: Шредінгер у Вікісховищі
Кратер Шредінгер (мозаїка знімків LRO, ширина — 600 км)
Карта висот цієї ж місцевості (червоне — височини, синє — низовини)
Маленький кратер Шредінгер G, що його інтерпретують як вулканічний. Мозаїка знімків LRO; висота — 10 км.
Кольором позначена величина сили тяжіння (червоне — велика, синє — мала). Шредінгер у центрі; погляд на південний захід. Складено за даними програми GRAIL.

Шредінгер (лат. Schrödinger) — великий кратер на Місяці. Розташований на зворотному боці в південній полярній області. Діаметр — 320 км, координати центру — 74°44′ пд. ш. 132°56′ сх. д. / 74.73° пд. ш. 132.93° сх. д. / -74.73; 132.93 Названий на честь австрійського фізика, одного з творців квантової механіки Ервіна Шредінгера. Ця назва була затверджена Міжнародним астрономічним союзом у 1970 році[1].

Кратер примітний проявами недавньої вулканічної активності[2][3] і є цікавим місцем для майбутніх польотів на Місяць[3][4]. Він розташований на південному краю гігантського басейна Південний полюс — Ейткен і частково перекриває два сильно зруйновані кратери приблизно свого розміру (Амундсен — Гансвіндт та Сікорський — Ріттенхаус)[3]. Найближчі до Шредінгера найменовані кратери — Гансвіндт та Ідельсон на його південно-західній межі, Нефедьєв на півдні, Гротріан на півночі та Ріттенхауз на заході. Вони значно менші за кратер Шредінгер.

Загальний опис

Шредінгер — один із наймолодших великих кратерів Місяця та найкраще збережений кратер свого розміру: його мало торкалися виверження лави, викиди з інших кратерів та метеоритні удари[5][3]. Це двокільцевий імпактний басейн. У нього нема центральної гірки, натомість є внутрішнє гірське кільце. Діаметр головного (зовнішнього) кільця — 320 км, а внутрішнього — близько 150 км[6]. Висота першого — 2–5 км відносно дна, а другого — 1–2,5 км[7][5][3]. Висота дна плавно зменшується на схід (різниця висот його країв сягає кілометра)[7]. Це стосується і валу кратера, а також місцевості довкола. Цей похил можна пояснити розташуванням цієї місцевості на схилі басейна Південний полюс — Ейткен[8].

Зовнішній вал кратера суцільний. З внутрішнього боку на ньому є тераси та зсуви[9]. Внутрішнє ж кільце нерівне та переривчасте; на півдні у ньому є велика прогалина. На південному сході воно межує з великим зсувом зовнішнього валу. Дно кратера в основному рівне — вкрите застиглим розплавом порід (ймовірно, утвореним при ударі, що створив Шредінгер). Однак між кільцями кратера багато дрібних пагорбів — можливо, нерозплавлені шматки породи[5][3]. Подекуди на дні трапляються грабени, що перетинають і внутрішнє гірське кільце. Один із них утворює розширення, оточене темним ореолом, — ймовірно, вулканічний кратер. Неподалік є кілька маленьких сполучених темних ділянок, що інтерпретуються як морські (залиті базальтовою лавою)[5][3]. Різноманіття порід, що спостерігається в кратері Шредінгер, робить його цікавим місцем для майбутніх посадок[3][4].

На дні Шредінгера трапляються дрібні кратери. Серед них є «кратери-привиди» — майже цілком залиті розплавом. Якщо цей розплав утворився від удару при появі Шредінгера, «кратери-привиди» мали встигнути накопичитися дуже швидко — можливо, їх створили тіла, викинуті при цьому ж ударі вгору[5]. Деякі інші дрібні кратери всередині Шредінгера інтерпретують як вторинні кратери від інших великих кратерів — здебільшого Антоніаді, а також Гумбольдта, Хаузена, басейна Моря Східного та кількох інших. Такі кратери можна впізнати за витягнутою формою — наслідком низького кута падіння та малої швидкості тіл, що їх створили[3].

Кратер Шредінгер (окрім центральної зони) дає негативну гравітаційну аномалію[2].

Викиди

Навколо Шредінгера видно сліди викидів, що розлетілися від нього в усі боки. Вони простежуються на кількасот кілометрів. Зокрема, на сході від кратера трапляються «ставки» застиглого ударного розплаву, що з'явився при його утворенні[3][5]. Крім того, від нього радіально розходяться три довгі долини. Це ланцюжки злитих один з одним кратерів від падіння тіл, викинутих ударом, що створив кратер Шредінгер. На південний схід (азимут 105°) тягнеться безіменна 200-кілометрова долина, на північний захід (315°) — 315-кілометрова долина Шредінгера (лат. Vallis Schrödinger), а ще північніше (350°) — 600-кілометрова долина Планка (Vallis Planck)[3]. Яскравих променів Шредінгер не має (вони наявні лише у дуже молодих кратерів)[9].

Вулканізм

Кратер Шредінгер належить до небагатьох регіонів Місяця, де є ознаки нещодавньої вулканічної активності[2]. Найпомітніша структура в цьому кратері, що інтерпретується як вулканічна, отримала назву Шредінгер G. Це западина грушоподібної форми розміром 9×5 км — розширення одного з грабенів, що перетинають дно кратера у межах його внутрішнього кільця (на південний схід від центру). Вона оточена темним ореолом діаметром 20–30 км, а поверхня навколо неї припіднята на 415 м[3][5]. За спектральними властивостями вона відрізняється від інших ділянок Шредінгера, в тому числі морських. Її темний ореол інтерпретують як пірокластичні викиди, а саме залізовмісне вулканічне скло[5][3]. Подібних кратерів на Місяці небагато; це один із найбільших у своєму роді[5].

Іншим (більш звичним) проявом вулканізму в цьому кратері є невеликі морські ділянки на півночі його внутрішньої частини[3][5].

Вік

Концентрація менших кратерів, що накопичилися у кратері Шредінгер та на його викидах за час його існування, вказує на те, що його вік близький до віку басейну Моря Східного — близько 3,8 млрд років. Ймовірно, він дещо старший за цей басейн, оскільки у Шредінгері та на його викидах трапляються кратери, що їх інтерпретовано як вторинні кратери басейна моря. В такому випадку Шредінгер утворився в ранньоімбрійській епосі[5][3][8]. Інший підрахунок кратерів дає для нього вік 3,92±0,02 млрд років, що відповідає нектарському періоду[10][11]. Таким чином, Шредінгер належить до наймолодших великих кратерів Місяця[5][3].

Морські ділянки Шредінгера є молодшими: їх вік оцінюють у 3,2 млрд років (кінець пізньоімбрійської епохи). Ще молодшим (1–2 млрд років) є вулканічний кратер Шредінгер G[5].

Сателітні кратери

Ці кратери, розташовані поряд зі Шредінгером та всередині нього, названо його ім'ям із доданням великої латинської літери.

Шредінгер[1] Координати Діаметр, км
B 68°04′ пд. ш. 141°25′ сх. д. / 68.06° пд. ш. 141.41° сх. д. / -68.06; 141.41 (Шредінгер B) 25
G 75°17′ пд. ш. 139°20′ сх. д. / 75.28° пд. ш. 139.33° сх. д. / -75.28; 139.33 (Шредінгер G) 6
J 78°20′ пд. ш. 155°23′ сх. д. / 78.34° пд. ш. 155.39° сх. д. / -78.34; 155.39 (Шредінгер J) 16
W 68°11′ пд. ш. 116°01′ сх. д. / 68.18° пд. ш. 116.01° сх. д. / -68.18; 116.01 (Шредінгер W) 12

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б Schrödinger. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 18 жовтня 2010. Архів оригіналу за 14 грудня 2014. Процитовано 14 грудня 2014.
  2. ↑ а б в Lu, Y.; Ping, J. S.; Shevchenko, V. V. (2013). Morphological Features of the Slope Matter in Crater Schrodinger (PDF). 44th Lunar and Planetary Science Conference, held March 18-22, 2013 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1719, p.1437. Bibcode:2013LPI....44.1437L.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Kramer, G. Y.; Kring, D. A.; Nahm, A. L.; Pieters, C. M. (March 2013). Spectral and photogeologic mapping of Schrödinger Basin and implications for post-South Pole-Aitken impact deep subsurface stratigraphy (PDF). Icarus. 233 (1): 131—148. Bibcode:2013Icar..223..131K. doi:10.1016/j.icarus.2012.11.008. Архів оригіналу (PDF) за 15 грудня 2014. Процитовано 16 грудня 2014. [Архівовано 15 грудня 2014 у Wayback Machine.]
  4. ↑ а б Kring, D. (2013). Exploring the Schrödinger and South Pole-Aitken Basins on the Lunar Farside. 40th COSPAR Scientific Assembly. Held 2-10 August 2014, in Moscow, Russia, Abstract B0.1-15-14. Bibcode:2014cosp...40E1655K.
  5. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Shoemaker, E. M.; Robinson, M. S.; Eliason, E. M. (December 1994). The South Pole Region of the Moon as Seen by Clementine. Science. 266 (5192): 1851—1854. Bibcode:1994Sci...266.1851S. doi:10.1126/science.266.5192.1851. PMID 17737080.
  6. ↑ Wood C. A. (14 серпня 2004). Impact Basin Database. lpod.org. Архів оригіналу за 7 серпня 2014. Процитовано 12 грудня 2014. [Архівовано 2014-08-07 у Wayback Machine.]
  7. ↑ а б Дані лазерної альтиметрії супутника Lunar Reconnaissance Orbiter (1024 пікс./градус), отримані через програму JMARS
  8. ↑ а б Shankar, B.; Osinski, G. R.; Antonenko, I.; Neish, C. D.; McCausland, Phil J. A. (January 2013). A multispectral geological study of the Schrödinger impact basin. Canadian Journal of Earth Sciences. 50 (1): 44—63. Bibcode:2013CaJES..50...44S. doi:10.1139/e2012-053. (міні-версія, Bibcode: 2010LPI....41.2542S)
  9. ↑ а б Морфологічний каталог кратерів Місяця = Морфологический каталог кратеров Луны / Ж. Ф. Родионова, А. А. Карлов, Т. П. Скобелева и др. Под общей редакцией В. В. Шевченко. — М. : Изд-во МГУ, 1987. — 173 с. Архив.
  10. ↑ Hiesinger, H.; van der Bogert, C. H.; Pasckert, J. H.; Schmedemann, N.; Robinson, M. S.; Jolliff, B.; Petro, N. (2012). South Pole-Aitken Basin: Crater Size-Frequency Distribution Measurements (PDF). European Planetary Science Congress 2012, held 23-28 September, 2012 in Madrid, Spain. id. EPSC2012-832. Bibcode:2012espc.conf..832H. Архів оригіналу (PDF) за 15 грудня 2014. Процитовано 16 грудня 2014.
  11. ↑ Tanaka K.L., Hartmann W.K. Chapter 15 – The Planetary Time Scale // The Geologic Time Scale / F. M. Gradstein, J. G. Ogg, M. D. Schmitz, G. M. Ogg. — Elsevier Science Limited, 2012. — P. 275–298. — ISBN 978-0-444-59425-9. — DOI:10.1016/B978-0-444-59425-9.00015-9.

Посилання