PROFILPELAJAR.COM

Костянтин Смовський
Костянтин Смовський;
Генерал-хорунжий
Загальна інформація
Народження	21 травня 1889; с. Гнідинці, Лохвицький повіт, Полтавська губернія
Смерть	8 березня 1960 (70 років); м. Міннеаполіс, США
Громадянство	УНР, Гетьманат
Військова служба
Приналежність	УНР, Гетьманат
Рід військ	Артилерія
Війни / битви	Перша Світова війна; Українсько-радянська війна; Перший зимовий похід; Бій за Арсенал; Битва під Мотовилівкою; Друга Світова війна
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри	«Воєнний хрест» (УНР)

Смовський Костянтин Авдійович (21 травня 1889 — 8 березня 1960) — український військовий діяч, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий на еміграції, колабораціоніст.

Життєпис

Частина українських діаспорних видань та наукових джерел називають датою народження військового діяча 21 травня 1892 року. На противагу їм сам Смовський у власних спогадах, що були опубліковані в газеті «Свобода», зазначає 21 травня 1894^[1]. А. Руккас віднайшов метричну книгу з якої довідуємося, що Костянтин Смовський народився таки 21 травня, але 1889 р. у селі Гнідинці Лохвицького повіту Полтавської губернії (сьогодні - Прилуцького району Чернігівської області). Того ж дня, 21 травня 1889 р., був охрещений у місцевій Троїцькій церкві^[2]. У Гнідинцях він навчався в початковій школі, а згодом у гімназії у м. Прилуки^[3].

Запис про народження і хрещення Костянтина Смовського

Імперське військо

У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової війни на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї. На початку 1917 командував запасною гарматною батареєю у Москві.

У деяких документах зазначав, що під час Першої світової війни був сотником Кубанського козацького війська, але за документами атестаційної комісії Армії УНР (1921 р.) в російській армії був унтер-офіцером.

Після Лютневої революції 1917 в Росії включився до українського руху. Був делегатом III Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. Був обраний делегатом до Одеси на переговори про українізацію Одеської військової округи.

В Українській Армії

З кінця 1917 на службі в Українській армії.

З 22 листопада 1917 р. — викладач з практичного обслуговування гармат у 2-й Українській юнацькій школі.

У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за завод «Арсенал», дніпровські мости.

Навесні, з 25 березня 1918 року призначений помічником військового коменданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де 5 жовтня 1918 року очолив 1-шу гарматну батарею Окремого чорноморського коша Армії Української Держави. З 24 листопада 1918 р. — командир 1-го гарматного полісу Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. Приєднався до повстання Директорії УНР, брав участь у Мотовилівському бою 1918.

Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський гарматний полк.

З 11 лютого 1919 р. — командир 5-го кінного Кінбурнського полку 2-ї кінної дивізії Дієвої армії УНР.

З 21 квітня 1919 р. — командир 29-го кінного дієвого полку, який 29 травня 1919 р. було згорнуто в Окремий кінний дивізіон, а 4 липня 1919 р. — розгорнуто у 1-й кінний полк (з 9 липня 1919 р. — 2-й кінний полк) ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР. З 19 серпня 1919 р. — помічник командира 2-го кінного полку ім М. Залізняка та член ремонтної комісії з поповнення армії кінським складом

Узимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і потрапив до полону. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт.

З 6 по 21 грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР, згодом повернувся на польську територію, де був інтернований польською владою.

Навесні 1920 року служив у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, дезертував.

З 23 липня 1920 р. — командир 1-го кінного ім М. Залізняка полку Армії УНР. З 13 серпня 1920 р. — т. в. о. командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, одночасно був командиром 1-го кінного полку ім М. Залізняка. З 13 квітня 1921 р. — помічник комбрига 1-ї Окремої кінної дивізії Армії УНР.

Улітку 1921 року був усунутий із посади після з'ясування атестаційною комісією відсутності офіцерського звання до служби в українській армії.

З 1921 року жив на еміграції у Польщі.

У польському та німецькому одностроях

Після поразки Армії УНР він був серед тих старшин УНР, яких за домовленістю Петлюри з Пілсудським було за контрактом 1929 року прийнято до Війська Польського для продовження своєї служби за фахом, на випадок війни з СРСР. У польському війську служив у 11-му уланському полку (Цеханів). Останнє звання у польській армії — майор. Брав участь у німецько-польській війні 1939 року, був захоплений німцями до полону. У січні 1940 року за сприяння Військового міністерства УНР в еміграції був звільнений з полону.

З початком війни Німеччини проти СРСР він, як і декотрі старшини Армії УНР, прибули до України; станом на середину жовтня 1941 року Смовський знаходився в Києві, де зустрівся з членами Буковинського куреня. Брав участь в організації української допоміжної поліції у Києві^[4]. Навесні 1942 його призначили заступником командира 118-го батальйону шуцманшафту, який брав участь у боях проти радянських партизан на півночі України, а з грудня 1942 — в Білорусі^[5]^[6].

Надалі служив в інших українських колабораціоністських формаціях, що підпорядковувались Німеччині. З березня 1945 року був приділений до штабу Української національної армії. 8–9 травня 1945 року від імені командування Української національної армії вів переговори з командувачами американських та англійських військ про інтернування УНА на контрольовані ними території.

Повоєнна міграція

З 1945 року — на еміграції у Західній Німеччині, один з ініціаторів створення Спілки українських вояків. 1950 року емігрував до США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Очолював Союз українських ветеранів. Екзильним урядом УНР Смовському було надано звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США). Похований 12 березня 1960 р. на цвинтарі при православній церкві святого Юрія Переможця у м. Міннеаполіс^[7].

Примітки

↑ К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 39 (28 лютого). — С. 2. Архівовано з джерела 15 січня 2019. Процитовано 15 січня 2019. [Архівовано 15 січня 2019 у Wayback Machine.]
↑ Facebook. www.facebook.com. Процитовано 13 травня 2023.
↑ Стефанів З. Генерал Кость Смовський // Свобода. 1960. 23 березня. Ч. 55. С. 2, 4 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 15 вересня 2023. Процитовано 12 жовтня 2023. [Архівовано 2023-09-15 у Wayback Machine.]
↑ К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 41 (4 березня). — С. 2. Архівовано з джерела 23 січня 2022. Процитовано 20 листопада 2019. [Архівовано 23 січня 2022 у Wayback Machine.]
↑ Кириллова Н.В., Селеменев В.Д., Скалабан В.В. Хатынь. Трагедия и память. Документы и материалы. — Минск : НАРБ, 2009. — 78 с. — ISBN 978-985-6372-62-2.
↑ Rudling, Per Anders. "The Khatyn Massacre in Belorussia: A historical controversy revisited." Holocaust and Genocide Studies 26.1 (2012): 29-58.
↑ Бл. п. Константин Смовський // Свобода. 1960. 15 березня. Ч. 49. С. 3 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 27 жовтня 2023. Процитовано 12 жовтня 2023. [Архівовано 2023-10-27 у Wayback Machine.]