У Вікіпедії є статті про інші населені пункти з такою назвою:
Серебрія.
Серебрі́я — село в Україні, у Могилів-Подільській міській громаді Могилів-Подільського району Вінницької області.
У Серебрії знаходиться одна з найдовших в Європі підземних оборонних споруд побудованих в 1931—1938 роках довжиною більше 900 м.
Географія
Розташоване на лівому березі Дністра, за 6 км від міста Могилів-Подільський. Село розділене річкою Джуглая (Серебрійка) на дві частини — Руську та Волохи. У селі знаходиться гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення Джерела «Серебрія».
Місцева влада
Серебрійська сільська рада до 2020 року містила один населений пункт — село Серебрію.
- сільський голова — Олег Григорович Будяк;
Історія
На території Серебрії і сусідніх сіл Озаринці, Яришів, Юрківці виявлені поселення трипільської, черняхівської і зарубинецької культур.[1]
Вперше в історичних джерелах село Серебрія згадується у 1442 році, коли разом з сусіднім селом було подароване польським королем Ягайлом у спадщину якомусь Билині. Про це повідомляє Михайло Грушевський у праці «Барское староство»:[2]
Въ 1442 г. Лядаву видимъ въ держаньи нѣкоего Былины (tenutrius in Liadawa) который тогда же получилъ въ наслѣдственное владѣніе село Сребну; мнѣ кажется, что здѣсь идет рѣчь о Серебріи, селѣ надъ Днѣстромъ, въ ближайшем сосѣдствѣ съ Лядавою…
На середину XV ст. село входило до складу Ольчедаївської волості. У складі волості у 1452 році було подароване королем Казимиром IV Ягеллончиком магнату Теодорикові Бучацькому-Язловецькому, який зобов'язався побудувати в Ольчедаєві кам'яний замок для захисту від ворогів. За адміністративним поділом у XVI ст. в 1553 році Серебрія була включена в жаловану грамоту на Ольчедаївську волость і сюди приїхав Бернард Претвич. Пізніше, під час люстрації 1616 року, свої права на село заявляли представники роду Миток. У 1628—1635 роках придністровська земля була віддана в тимчасове володіння Лукашеві М'ясковському. З 1765 року село належало київському воєводі Францішеку Салезію Потоцькому, а потім його нащадкам. До революції тут владував Красовський.
У XIX ст. село відносилось до Могилівського повіту, у XX ст. — до Могилів-Подільського району (1923—2020), з 2020 року — до новосформованого Могилів-Подільського району[3].
За переказами Серебрія була колись містечком. Досі від нього збереглись рештки Єврейського кладовища на горбу за річкою. Про статус Серебрії, як міста, свідчать також рештки кам'яних льохів та фундаментів будинків, у більшості розібрані селянами. 1900 року населення села налічувало 828 чоловіків та 886 жінок і складалось переважно з українців і молдован.
Селяни жили переважно в маленьких глиняних або дерев'яних вкритих соломою хатах з одним вікном. Однак, було й кілька будинків, критих цинковою бляхою. Головним заняттям мешканців села було землеробство. Також селяни займалися чумакуванням — доставляли хліб і спирт в Одесу (до побудови залізниці).[4]
В 1800 році на кошти членів общини була побудована церква св. Михаїла. Це була дерев'яна одноверха церква з окремою дзвіницею, збудованою у 1848 році. Дотепер не збереглась.[3]
Місцевий піп був найбагатшим мешканцем села: він володів земельним наділом в 40 десятин і 1493 саджанцями, присадибна ділянка попа становила 2 десятини. Зараз цю площу можна виміряти від сільради до магазину. Попівський будинок був побудований на кошти панів Красновських і проіснував до 1880 року. В радянські часи в ньому розмістилася «мала школа».[4]
12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області», увійшло до складу Могилів-Подільської міської громади.[5]
Населення
На початок 2011 року населення Серебрії становить 3184 осіб.[6]
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[7]
Відомі люди
Галерея
Примітки
Джерела
Література
- Серебрі́я // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974 — том Вінницька область / А.Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972 : 788с. — С.451
Посилання
