Російська імператорська гвардія, або Лейбгвардія (рос.Росси́йская импера́торская гвардия від італ.guardia — сторожа, охорона) — добірна превілейована частина збройних сил Російської імперії.
Від 1800 року в гвардії затвердилася система шефів полків (почесних командирів). Шефами ряду гвардійських полків були призначені імператор, імператриця й великі князі. Так, імператор був шефом полків Преображенського, Егерського[en], Павловського, 1-й стрілецький Його Величності лейбгвардії полк і 4-го стрілецького, Кірасирського Його Величності й Кінногвардійського полків, імператриця — шефом кавалергардів і Кірасирського Її Величності полку і так далі. Шефи полків отримували привілеї носити мундир «підпорядкованого» їм полку, при цьому виготовлялись спеціальні мундири для імператриць, князівень.
Зі збільшенням кількості формувань в гвардії від 1813 року вона розділилась на «стару» і «молоду».
Гвардія була окремим формуванням і відповідна мала привілейоване положення в порівнянні з армійськими частинами Російської імператорської армії, флотом і так далі, за можливістю вислуги: на 1883 рік армійському офіцеру потребувалось 30 років, щоб дослужитися до чинуполковника (що було не реально), гвардійському — від 15 до 18 років, в той же час в трьох найбільш привілейованих гвардіських полках — 10 років.
До кінця XIX століття гвардійське офіцерство складалося в основному з спадкових дворян: в гвардійській кавалерії 96,3 %, в гвардійській піхоті 90,5 %. В той же час в армійській піхоті дворянами було лише 39,6 % офіцерів. Суворо контролювались шлюби гвардійських офіцерів: шлюб з донькою купця, банкіра, біржовика, нехай і з багатотисячним приданим, мала наслідком виключення з гвардійського полку.
У 1700 році в битві під Нарвою два гвардійські полки протягом трьох годин, не дивлячись на загальну паніку й хаос і поранення або сдачу в полон всіх штаб-офіцерів, з безпрецедентною мужністю й стійкістю стримували натиск шведів (що врятувало відступаючу російську армію від повного знищення), за що обер-офіцери цих полків були нагороджені нагрудним офіцерським знаком з написом: «1700, листопада 19» і пальмовими гілками (в шведській армії ці гілки розміщувались тільки на знаках штаб-офіцерів). На знак того, що гвардійці бились «по коліна в крові», Петро I наказав замінити їх панчохи з зелених на червоні.
Указом Петра I від 20 серпня 1706 року чинам гвардії надавалася старшість на один щабель вище армійських; за Табелем про ранги (1722 року) ця різниця була збільшена до 2 щаблів.
Петро I використовував гвардійські полки, як особисту охорону, називаючи їх «зберігаючими царськии», а також постійно відряджав гвардійських офіцерів для проведення слідства на рахунок зловживань, контролю судочинства й за дотриманням військових контрактів.
Так, за царевичем Олексієм за кордом був відправлений капітан Преображенського полку, а в 1721 році імператор відрядив навіть солдата Семенівського полку в Київську й Орловську губернії «для спонукання губернаторів, віце-губернаторів, воєвод, камергерів, комісарів й інших правителів до зборів усіляких грошових зборів за 1719, 1720, 1721 і 1722 рока».[1]
За царювання Петра I гвардія поповнювалася переважно дворянами; тільки після значних втрат у битвах почали допускати в ній переведення з армії й прийняття на службу рекрутів.
Кожний дворянин, який поступав на військову службу, перш ніж стати офіцером армії, повинен був поступити рядовим до одного з гвардійських полків і прослужити в цьому нижньому чині до тих пір, поки государ не затвердит балотування його в офіцери, на чому ґрунтувалося в той час возведення в чинах.
Для підготовки офіцерів в армійські кавалерійські полки в 1721 році сформовано Кроншлотський драгунський полк, якому було наказано складатись з одних дворян і називатися Лейбрегіментом. Полк цей, хоча і слугував підґрунтям для лейбгвардійського кінного, але за Петра не мав тих прав і переваг, якими користувалися полки гвардії.
За Петра I дворяни були зобов'язані перед отриманням офіцерського чину відслужити в гвардії рядовим. З часом багато дворян починають в масовому порядку уникати цього, записуючись на фіктивні рядові посади ще в дитинстві. В деяких випадках дворянина «записували» рядовим до гвардії навіть до його народження, коли ще не було відомо, народиться хлопчик чи дівчинка. Ще в 1744 році Елисавета вказала росписати дворянських недолітків, які мають маєтки, за гвардійськими полками з 12 років, дозволивши їм за малим віком три роки залишатися з батьками за умови навчанню вдома наукам і строю. Мемуарист граф О. Ф. Ланжерон писав, що вельможі або особи, які користуються протекцією, ніде майже не служили в обер-офіцерських чинах: вже в день народження їх записували сержантами до гвардії; в 15—16 років вони офіцери, а живуть вдома; якщо ж знаходяться в Петербурзі, то ледве займаються службою; нарешті, «дослужившись» до капітанів, виходят у відставку бригадирами або в армію полковниками. Гвардійські полки мали від 3 до 4 тисяч надкомплектних сержантів, які наколи не служили.[1]
Імператриця Єлизавета Петрівна прийняла сама чин полковника всіх гвардійських полків, а гренадерську роту преображенців, які сприяли її сходженню на престол, відрахувала з полку й сформувала особливу роту, назвав її Лейбкомпанією.
За Петра III
За імператора Петра III Лейбкомпанія була розформована.
Імператор Павло I посилив гвардійські полки, включивши до їх складу частини військ, які знаходилися при ньому в Гатчині (Гатчинські війська[ru]) до його сходження на престол; сформовані були також Лейбгвардії артилерійський батальйон, Лейбгвардії Єгерський батальйон і полки: Лейбгвардії Гусарський (1796) й Лейбгвардії Козацький (1798), а з нездатних до польової служби гвардійських нижніх чинів створено Лейбгвардії Гарнізонний батальйон. Також було скасовано перевагу гвардійських чинів над армійськими.
Імператор Павло І намагається «навести лад» в гвардії й у війську, звільнивши офіцерів, які були зараховані до штабу лише номінально, але роками не з'являлися в частинах. Цей крок (як і багато інших, наприклад введення тілесних покарань для дворян) серйозно утиснув інтереси дворянства, і сприяв поваленню Павла І. До кінця XVIII століття рядові посади в гвардії вже заповнюються в основному рекрутами з податних станів.
Окремий гвардійський корпус (1812—1864 року) — 3 квітня 1812 року сформовано Гвардійський корпус, в грудні 1829 року перейменовано на Окремий гвардійський корпус. Від 3 лютого 1844 року до 1856 року командиру Окремого гвардійського корпусу підпорядковано також Гренадерський корпус, штаб корпусу реорганізовано на штаб головнокомандувача Гвардійським і Гренадерським корпусами, з 1849 року — штаб головнокомандувача гвардійськими і Гренадерським корпусами. В 1856 році відновлено штаб Окремого гвардійського корпусу. При штабі корпусу існували комісії: Гвардійська казармова комісія (1820—1836 рр.) і Комісія з ремонтування кавалерії (1843—1860 рр.). Корпус був скасований в серпні 1864 року з введенням положення про військово-окружне управління (реформа Мілютіна). Штаб корпусу перетворено на штаб Військ гвардії і Петербурзького військового округу.
В 1813 році полки ЛейбГренадерський і Павловський за відзнаку приєднані до гвардії, при чому офіцерам надано перевагу одного чину над армійськими; полки ці утворили нову, або Молоду гвардію, на відміну від якої колишні полки називались Старою гвардією. Офіцери молодої гвардії в суспільстві стали називатися гвардіонцями.
У 1817 році в Варшаві сформована гвардійська батарейна рота, яка 1821 року увійшла до складу зведеної гвардійської і гренадерської артилерійської бригади.
Гвардія брала участь у всіх війнах, які велися за царювання імператора Олександра I, крім турецької й перської. Саме в період Наполеонівських воєн російська гвардія повернула собі репутацію військової еліти, сильно зіпсовану епохою палацових переворотів. На відміну від Старої гвардії Наполеона, російська гвардія брала участь практично в усіх великих битвах цієї епохи, демонструючи приклади мужності, самопожертви й стійкості перед лицем сильнішого супротивника (Аустерліц, Фрідланд, Бородіно, Кульм). При цьому, завдяки постійним бойовим діям, російські гвардійці отримали безцінний бойовий досвід, що зробило Гвардійський корпус на момент закінчення війни з Наполеоном одним з найсильніших військових формувань Європи, а, можливо, і світу.
За Миколи I
Московський загін Гвардійського корпусу (березень-листопад 1826 року) сформований в березні 1826 року для участі в коронації імператора Миколи І. Складався з двох бригад піхоти, створених з батальйонів гвардійських полків, особливого кавалерійського загону, трьох батарейних рот і взводужандармів. Командир загону великий князь Михайло Павлович, начальник штабу загону генерал-майор А. К. Геруа. Розформований в листопаді 1826 року.
В 1830 році сформована Лейбгвардії Донськая кінно-артилерійська рота, a в 1833 році всі артилерійські роти перейменовані в батареї. В тому ж 1833 році гвардія була розділена на два корпуси: Гвардійський піхотний (з піхоти і пішої артилерії) і Гвардійський резервний кавалерійський (з кавалерії й кінної артилерії).
За імператора Олександра II в 1856 році в усіх гвардійських піхотних полках сформовані стрілецькі роти, по одній на батальйон, і тоді ж сформовані наново Лейбгвардії 1-й і 2-й стрілецькі батальйони. Перший з них в 1858 році названий Лейбгвардії 1-м стрілецьким Його Величності батальйоном.
Гвардійська інвалідна бригада розформована в 1859 році. З Лейбгвардії Гарнізонного батальйону в 1873 році сформовано кадровий батальйон Лейбгвардії резервного піхотного полку.
До гвардії новобранців-солдат відбирали за зовнішнім виглядом. До Преображенського полку — навищих і русих, до Семенівського — блондинів, до Ізмайловського — брюнетів, до лейбєгерів — легкої статури з будь-яким кольором волосся. Лейбгвардії Московський полк — руді, Гренадерський — брюнети, Павловський — руді й курносі, Фінляндський — як єгері.
Кавалергардський полк — найвищі блондини, гніді коні, лейбгвардії Кінний — брюнети й вороні коні, Кірасирський Його Величності — руді на рудих конях, Кірасирський Її Величності — блондини на каракових (темно-гнідих) конях[6].
О. О. Ігнатьєв[ru], який брав участь в «розбивці» новобранців в Михайлівському манежі так описав її в своїх мемуарах:
Біля входу в манеж шикувався добрий десяток новобранців «1-го сорту», тобто хлопців зростом в одинадцять вершків і вище. Як бажані ласощі, їх розглядали командири і ад'ютанти гвардійських полків. Однак найвищі й наймогутніші діставалися гвардійському екіпажу, щоб з гідністю представляти флот на веслових катерах царських яхт. Рослі новобранці виглядом погрубіше потрапляли в преображенці, блакитноокі блондини — в семенівці, брюнети з борідками — в ізмайловці, руді — до московців. Всі вони йшли на поповнення перших, так званих царевих рот.
В 1918 році разом з розформуванням Російської імператорської армії були розпущені й гвардійські частини. Але майже всі вони були відновлені під час громадянської війни й брали участь в боротьбі з більшовиками у складі Білих армій. По закінченню громадянської війни в еміграції були створені Гвардійські об'єднання й об'єднання полків Російської імператорської гвардії, які увійшли до складу Російського загально-військового союзу.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
