Ономатопея (грец.ὀνοματοποιία від ὄνομα «ім'я» + ποιέω «роблю, творю») — слово, що є результатом звуконаслідування, а також процес творення таких слів. Найчастіше ономатопеїстичною є лексика, яка прямо пов'язана з істотами або предметами — джерелами звуку: наприклад, дієслова типу «квакати», «нявкати», «кукурікати», «торохтіти» і похідні від них іменники.
Визначення
Ономатопея — процес імітації засобами мови різних позамовних звукових явищ, а також самі слова, що є результатом звуконаслідування: дзижчати, гавкати, кудкудакати, туркотіти тощо. Прямий вияв ономатопеї як зв'язку звучання і його змісту спостерігається в казках, загадках, скоромовках, наприклад: «Кум-кума, бузька нема, а ми тому раді-раді…».
У художньому тексті ономатопея як евфонічна фігура вживається рідко:
Хлип... хлип...
Дайте мені на хліб!
Кормителі!
Хай царствують ваші родителі
Вічно,
А я денно і нічно
За них хлип... хлип...
Дайте мені на хліб...
Не минайте!
Частіше цей прийом вживається для досягнення акустичного ефекту при зображенні певних явищ, які з цими звуками не мають прямого зв'язку і лише віддалено нагадують їх:
Я стою на кручі! —
За рікою дзвони:
Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь...
Глосопое́сис (від грецьких слів glossa — говір, poiesis — творення) — специфічна ненаративна декламація, у якій домінує інтонаційна складова (спрощено: крик).
Антонен Арто вважав глосопоесіс (він називав його ономатопією — звуконаслідуванням) способом літературної творчості, що перебуває посередині між криком як простою відвертістю і дискурсом.[1]
