Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення. Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (грудень 2016) Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. Ви можете допомогти вдосконалити цю статтю, погодивши її із чинними мовними стандартами. (грудень 2016)

Віктор Іванович Набруско — (нар. 15 вересня 1958, с Великий Обзир, Камінь-Каширський район, Волинська область) — президент Національної радіокомпанії України, заслужений журналіст України, доцент, кандидат наук, викладач у КНУ імені Тараса Шевченка. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ, III ступеня.

Народився 15 вересня 1958 у с Великий Обзир Камі-Каширського р-ну на Волині. У 1982 році закінчив факультет журналістики Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка, 1989 — ВПШ при Іш; КПУ. Працював редактором, старшим редактором, відповідальним випусковим, заступником головного редактора, головним редактором, генеральним директором Всесвітньої служби радіо України.

• 12.1975 — 12.1976 — різноробочий колгоспу «Радянська Україна» у с. Великий Обзир Камінь-Каширського р-ну Волинської області.

• Редактор, старший редактор, відповідальний випусковий (10.1981-08.1987) та завідувач відділу.

• Заступник головного редактора (08.1989-07.1991) головної редакції інформації Республіканського радіомовлення Держтелерадіо УРСР.

• 07.1991 — 02.1992 — головний редактор головної редакції Всесвітньої служби республіканського радіомовлення на зарубіжні країни Держтелерадіо УРСР.

• 02.1992-08.1993 — генеральний директор генеральної дирекції програм Всесвітньої служби радіомовлення України Державної телерадіомовної компанії України.

• 08.1993 — 05.1995 — віцепрезидент Укртелерадіокомпанії, генеральний директор програм Всесвітньої служби радіомовлення України.

• 05.1995 — 12.1998 — перший віцепрезидент Національної радіокомпанії України.

• 12.1998 — 07.1999 рр. — перший віцепрезидент, директор творчо-виробничого об'єднання «Всесвітня служба радіомовлення України» Національної радіокомпанії України.

• 07.1999 — 03.2000 — заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України.

Секретар Національної Спілки Журналістів України (НСЖУ) з 1999 року.

• З 23.07.1999 по 2010 рік — Президент Національної радіокомпанії України

• Батько — Набруско Іван Тимофійович (1924 року народження).

• Мати — Глущук Марія Агафонівна (1927 року народження).

• Дружина — Набруско Ірина Юріївна (1961 року народження) — Кандидат філософських наук, Доцент.

• Син — Ярослав (1985 року народження) — закінчив Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка, ф-т юридичний.

• Заслужений журналіст України
• Орден «За заслуги» III ступеня.
• Орден «За заслуги» II ступеня.
• Лауреати премії імені Олекси Гірника.
• Відзнака «Симон Петлюра. Журналістика і Державність» (2021).^[1]

«Проблема вільної журналістики, свобода слова — очевидні для всіх параметри побудови справжнього, а не декоративного демократичного суспільства. У цьому сенсі Україна — феноменальне явище. З одного боку, понад 90 % інформаційного ресурсу країни належить не державним, а приватним телерадіокомпаніям, практично весь газетно-журнальний ринок — теж у приватних руках. А з іншого — за різними міжнародними експертними оцінками, ми з кожним роком опускаємося дедалі нижче в рейтингах свободи слова. Це класична модель проникнення приватного капіталу, який належить кільком олігархічним групам, у сферу державних інтересів через привласнення інформаційного ринку, а отже, ще один виклик національній безпеці.»^[2]

«Необхідною умовою розвитку демократичного суспільства є свобода слова, право на отримання, зберігання, використання та поширення інформації. В Україні спостерігаються тенденції до згортання інформаційних демократичних свобод, що проявляється в монополізації економічно-олігархічними структурами сегментів інформаційного простору, обмеженні доступу журналістів до висвітлення тих чи інших подій, дозуванні офіційної чи замовчуванні суспільно значущої інформації, використання незаконних, в тім числі силових, засобів впливу на засоби масової інформації та їх працівників.»^[3]