PROFILPELAJAR.COM

Микола Никифорович Мурзакевич
Микола Никифорович Мурзакевич
Народився	21 квітня (3 травня) 1806; Смоленськ, Російська імперія
Помер	15 (27) листопада 1883 (77 років); Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Поховання	Одеса
Країна	Російська імперія
Діяльність	краєзнавець, історик, археолог, етнограф, вчитель
Alma mater	Імператорський Московський університетd; Смоленська духовна семінарія
Галузь	археографія, археологія
Заклад	Рішельєвський ліцей
Посада	директор
Вчене звання	професор
Членство	Товариство історії і старожитностей Остзейських; Одеське товариство історії і старожитностей; Московське археологічне товариство; Society of Serbian Lettersd; Сербське вчене товариствоd

Мико́ла Ники́форович Мурзаке́вич (нар. 21 квітня (3 травня) 1806(18060503), Смоленськ, Російська імперія — пом. 15 (27) листопада 1883, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія) — історик, археолог, археограф.

Життєпис

Народився 21 квітня (3 травня) 1806 року у Смоленську, що на той час входив до складу однойменної губернії Російської імперії у родині священика.

Після навчання в Смоленській духовній семінарії продовжив навчання у Московському університеті на етико-політичному відділенні (1825—1828 роки). З 1830 і до самої смерті життя історика було пов'язане з Одесою.

В Одесі спочатку працював на чиновницьких посадах у місцевій митниці, але вже у 1831 році перейшов до Рішельєвського ліцею, оскільки його привабила історія і старожитності краю. Там він пройшов шлях від помічника вчителя до ад'юнкта (1837 рік), професора на кафедрі російської історії і статистики (1839 рік) та директора Рішельєвського ліцею (1852—1857 роки). Викладав російську та всесвітню історію, географію.

У 1837 році захистив у Московському університеті магістерську дисертацію, присвячену історії генуезьких колоній у Криму.

Був редактором «Новороссийского календаря» (1839—1841 роки). Під час Кримської війни виконував обов'язки попечителя навчальної округи. Розбіжності консервативного Миколи Мурзакевича у поглядах на виховний і навчальний процес з новим ліберальним попечителем навчальної округи відомим хірургом Миколою Пироговим призвела до його відставки і виходу на пенсію.

Чи не найбільше свій науковий і науково-організаційний талант виявив в Імператорському Одеському товаристві історії і старожитностей, засновником якого він був разом з Михайлом Кирьяковим, Дмитром Княжевичем, Андрієм Фабром та Олександром Стурдзою (1839 рік). З початку діяльності Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей став його секретарем (1839—1875 роки), а згодом і віце-президентом (1875—1883 роки), будучи ключовою постаттю в ці роки у житті наукової установи. Він був одним з основних редакторів перших 13 томів «Записок», активно стежив за виданням щорічних звітів, а згодом і протоколів засідань Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей.

У 1843 році очолив створений товариством музей старожитностей, який у 1858 році було об'єднано з міським музеєм. Започатковане і правильно організоване зібрання старожитностей згодом стало основою сучасного Археологічного музею НАН України. Багато зробив для упорядкування Феодосійського музею старожитностей, який перейшов у відання Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей.

У 1843—1853 роках завідував Одеською публічною бібліотекою. Саме в цей час цей заклад перетворився на найбагатшу книгозбірню на Півдні Російської імперії.

Микола Никифорович Мурзакевич помер в Одесі 15 (27) листопада 1883 року.

Був похований на Першому Християнському цвинтарі Одеси.^[1] 1937 року комуністичною владою цвинтар було зруйновано. На його місці був відкритий «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами, а частина була передана місцевому зоопарку. Нині достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі Старого цвинтаря, а дані про перепоховання Мурзакевича відсутні.^[2]

Науковий доробок

Був автором близько 200 праць. Його наукові інтереси вельми різноманітні, але спрямовані головно на вивчення історії регіону, що входив у межі дослідів ОТІС — Новоросійський край, Бессарабія, східне узбережжя Чорного моря.

Неодноразово він здійснював подорожі краєм, які збагачували його новим матеріалом і новими враженнями:

1835 — вперше у Криму (відтоді мандрівки стали систематичними);
1837 — Санкт-Петербург та міста центральної Росії;
1839 — упорядкування архіву фортеці Св. Дмитрія Ростовського;
1841 — острів Зміїний;
1845 — подорож Чорним та Азовським морями по всьому краю разом з великим князем Константаном Миколайовичем;
1847 — східне узбережжя Чорного моря, землі війська Чорноморського, Закавказзя;
1862 — вояж по Європі;
1876, 1877 — кавказьке чорноморське узбережжя тощо.

У розпорядженні автора потрапляли як археологічні матеріали, так і архівні — з відомчих установ краю та особистих колекцій, а потім і рукописне зібрання Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей.

Археологія і Епіграфіка

Відомий як археолог, оскільки перші його зацікавлення були пов'язані з вивченням античних старожитностей Ольвії, Орловського городища, острова Зміїний та у Криму. Багато зусиль доклав до організації правильних розкопок багатьох пам'яток. Особливу увагу приділяв монетам, отже можна говорити про його вагомий внесок у античну нумізматику (хоча у кількох працях він торкався і середньовічної Кафи, Візантійської імперії і Московського царства). Відзначився і в галузі епіграфіки як античної, так і новістичної, що охоплювала регіон від Бессарабії до Північного Кавказу.

Історія Криму, Молдавського князівства та Росії

У його дослідженнях у царині медієвістики можна виділити три основні напрямки — історія Криму, Молдовського князівства та Росії. До вивчення генуезьких колоній його підштовхнув М. Воронцов під час їхньої зустрічі у Криму у 1836 році. Вже наступного року з'явилось друком монографічне дослідження, схвально зустрінуте рецензентами і захищене як магістерська дисертація. Заклав фактажну (небездоганну) основу і створив схему вивчення цього унікального феномену в історії Криму. У подальшому він лише кілька разів у формі заміток повертався до теми генуезців.

Серед інших кримознавчих праць заслуговує на увагу публікація «Опису Криму» Мартина Броневського (XVI століття). Суто археографічним був його внесок у вивчення історії Молдавського князівства — за його сприяння було знайдено і опубліковано десятки грамот правителів цієї держави (господарів) за XIV—XVII століть Першочергової ваги для історичної науки, зокрема історії російського права, набула його публікація Псковської судної грамоти 1467, яку він віднайшов і вперше опублікував.

Русистика ж нового часу представлена у його доробку в основному публікаціями статейних списків дипломатів Московської держави стосовно Кримського ханства (XVII століття), матеріалів з родинного життя Петра І.

Славістика репрезентована кількома працями з болгарської та сербської проблематики як середньовіччя, так і нового часу. Найбільша кількість праць — різноманітні розвідки з історії Південної України (Новоросійського краю — за тодішньою термінологією) наприкінці XVIII — на початку ХІХ століття, уміщені переважно у «Записках» ОТІС.

Перша група розвідок присвячена проблемі кордонів Російської імперії і Кримського ханства, заселенню краю, населеним пунктам, зокрема у їхній «фортечний» період (Хаджибей, фортеця Св. Дмитрія Ростовського).
Друга — церковній історії чи окремим храмам.
Третя — персоналіям («Діячі Новоросійського краю»), тобто помітним воєначальникам, чиновникам, священикам, науковцям (серед них — П. Кеппен, О. Колпак, М. Кутузов, П. Паллас, О. Суворов).

Особливе місце серед них відведено Г.Потьмкіну — сановнику, який найбільше, на його думку, доклав зусиль до приєднання і освоєння Північно-Західного Причорномор'я до імперії. Звертає на себе увагу і така група праць як історико-статистичні огляди, що торкались періоду активного облаштування краю у першій половині ХІХ століття. Окремо варто виділити складення покажчиків на одеський та феодосійський музеї ОТІС та інші допоміжні довідкові видання як для дослідників, так і широкого загалу.

Чи не найчисельнішою є група праць специфічного жанру — некрологи. Оскільки у ХІХ століття некрологи у наукових виданнях мали біоісторіографічний характер, то можна вважати, що М. зробив початковий внесок у дослідження кількох десятків науковців, зокрема таких як-от: О. Бодянський, П. Брун. архієпископ Гавриїл (Розанов В.), В. Григорович, М. Оболенський, С. Палаузов, С. Строганов, О. Тройницький, О. Чертков, А. Фабр. Методологічні засади у творчості віддзеркалювали основні тенденції тогочасної науки.

Захоплення античністю відповідало загальноєвропейському захопленню інтелектуалів ще з XVIII століття, яке набуло в Російській імперії у першій половині ХІХ століття широкого розмаху. Стосовно історії краю імперської доби, то тут, з одного боку відчутні впливи позитивізму, прагнення оприлюднити якомога більше історичних джерел, які могли б проілюструвати поступ в історії краю. З другого — намагання утриматись у межах офіційного трактування історії розвитку, розширення і місця Російської імперії у світі, відчутна апологетика імперської політики.

Не залишив фундаментальних праць, що яскраво б розкривали його історіософію і основний доробок. Він був майстром написання статей, оглядів, розвідок, заміток, нарисів, археографічних публікацій, покажчиків невеличких за обсягом, але неймовірно різноманітних за спрямованістю і якісних в оперуванні з фактажем і джерелами, що й зробило його доробок авторитетним у науковців. Більшість його праць опублікована у «Записках» ОТІС. Часто він оприлюднював свої праці у газетах «рос. Одесский вестник», «рос. Новороссийский календарь», ЖМНП, виданнях Московського товариства історії і старожитностей російських.

Відзнаки

Відзначений високим рангом таємного радника (1874).
Був членом-кореспондентом або членом Московського товариства історії і старожитностей російських (1836),
Курляндського товариства літератури і мистецтва (1837),
Тиберійської (1837)
та Аркадійської (1838) академій у Римі,
Товариства сільського господарства Південної Росії (1838, у 1838—1839 був його секретарем), Статистичного відділення при міністерстві внутрішніх справ (1848),
Копенгагенського товариства античних антикварів (1845),
Російського географічного товариства (1845),
Петербурзького археологічно-нумізматичного товариства (1848),
Белградського товариства сербської словесності (1853),
Бельгійської археологічної академії (Антверпен) (1856),
Московського археологічного товариства (1867),
Товариства давньоруського мистецтва при Московському публічному музеї (1878).
Представляв істориків Одеси на етнографічному з'їзді у Москві (1867) та перших трьох археологічних з'їздах у Москві (1869), Санкт-Петербурзі (1871) та Києві (1874).

Праці

Географическая карта древних эллинских поселений при берегах Черного и Азовского морей. — Одесса, 1836;
Поездка в Крым в 1836 году // ЖМНП. — 1837. — № 13;
История генуэзских поселений в Крыму. — Одесса, 1837;
Поездка на о. Левки или Фидониси в 1841 г. — Одесса, 1844;
Очерки успехов Новороссийского края и Бессарабии в истекшее двадцатилетие, т.е. с 1820 по 1846 гг. — Одесса, 1846;
Сведения о некоторых православных монастырях епархий: Херсонской и Кишиневской. — Одесса, 1848;
Псковская судная грамота, составленная на вече в 1467 г. Издана по списку, хранящемуся в библиотеке кн. М. С. Воронцова. — Одесса, 1847;
Псковская судная грамота (1397—1467). Изд. 2-е. — Одесса, 1868;
Письма царевича Алексея Петровича к его родителю Петру Великому, государыне Екатерине Алексеевне и кабинет секретарю Макарову с приложением писем царевича Петра, царевны Наталии и князя Вяземского к его высочеству / Изданы с подлинников, хранящихся в библиотеке кн.. М. С. Воронцова Н.Мурзакевичем. — Одесса, 1849;
Статейный список стольника Василия Тяпкина и дьяка Никиты Зотова посольства в Крым в 1680 году для заключения Бахчисарайского договора / Издан с подлинника, хранящихся в библиотеке кн. М. С. Воронцова Н.Мурзакевичем. — Одесса, 1850;
Некролог Григория Ивановича Соколова. — Одесса, 1852;
Очерк заслуг, сделанных наукам светлейшим князем Михаилом Семеновичем Воронцовым. — Одесса, 1860;
Зографский апостол XIV века // Известия императорской Академии Наук по отделению русского языка и словесности. — 1861. — Т.10. — Вып.2;
Краткий указатель музея императорского Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1873; Николай Никифорович Мурзакевич. Автобиография / Примечания и биогр. очерк В. Д. Дабижа. — СПб., 1889.

Примітки

↑ Храм Всех Святых. Список захороненных людей. Сайт Церкви Всіх Святих Одеської єпархії УПЦ (МП) (рос.). Архів оригіналу за 27 липня 2012. Процитовано 15 квітня 2011.
↑ Шевчук А. Спасти мемориал — защитить честь города // Газета «Вечерняя Одесса». — 2010. — Вип. 118—119 (9249—9250) (14 серпня). Архівовано з джерела 3 червня 2016. Процитовано 2016-08-01. (рос.)

Джерела та література

Т. Ф. Григор´єва. Мурзакевич Микола Никифорович [Архівовано 2 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 135. — ISBN 978-966-00-1061-1.
Мурзакевич Н. Н.: некролог // ЖМНП. — 1883. — № 12; Дабижа В. Д. Николай Никифорович Мурзакевич, 1806—1883 гг. // Николай Никифорович Мурзакевич: Автобиография. — СПб., 1886. — С.3-14;
Коциевский А. С., Из истории Одесского археологического музея: Н. Н. Мурзакевич (1806—1883) // Северное Причерноморье: Мат-лы по археологии. — К., 1984. — С.80-88;
Григор'єва Т. Ф., Історико-краєзнавча діяльність М. Н. Мурзакевича // IV Республіканська конф. з історичного краєзнавства: Тези доповідей та повідомлень. — К., 1989. — С.61-62;
Григор'єва Т. Ф., Сторінки життя і діяльності М.Мурзакевича // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. — К., 1996. — Вип.1. — С.31-57;
Левина Р. Ш., Митрополит Евгений и Н. Н. Мурзакевич // Археологические вести. — СПб., 1999. — № 6. — С.479-488;
Хмарський В. М., Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. — Одеса, 2002. — 400 с.; Непомнящий А. А. Подвижники крымоведения. — Симферополь, 2006. — С.73-92; 2.