Карамалак Петро Михайлович

Карамалак Петро Михайлович
Загальна інформація
Місце проживанняТараклія
Народження2 вересня 1937(1937-09-02) (87 років)
Тараклійський район, Молдова
Зріст182
БатькоМихайло Карамалак
ДружинаЛідія
Спорт
КраїнаРумунія РумуніяСРСР СРСРУкраїна Україна
Вид спортукласична боротьба, вільна боротьба, дзюдо, самбо
ТренериБровченко Василь Митрофанович, Волощук Ярослав Іванович
Нагороди
Майстер спорту України
Майстер спорту України
Заслужений тренер України
Заслужений тренер України

Медаль «За трудову доблесть» (МНР)

Петро́ Миха́йлович Карамалак (* 1937) — український спортсмен, заслужений тренер України, майстер спорту з вільної та класичної боротьби, дзюдо й самбо.

Життєпис

Народився 1937 року в містечку Тараклія в болгарській родині. З початком війни батько був мобілізований до румунської армії, в швидкому часі потрапив до полону, працював над відновленням «Магнітки». Після війни Михайло Карамалак повернувся додому, голодного 1945 року зумів врятувати дітей — двох синів й трьох доньок.

Батько та старші брати мали міцну статуру й неодноразово перемагали в місцевих боях. Переможцям до 12 років дарували півня — Петро міг ними забезпечити усю вулицю. В часі примусової колективізації на Алтай вислали його діда — він перекладав з російської мови виступи агітаторів та не втримався від власної думки: «Гадаю, колгосп нам поки що не треба».

1956 року був в Казахській РСР — на Цілині за комсомольською путівкою. Як один з найкращих механізаторів Алма-Атинської області делегований на нараду в Москву. Там у Микити Хрущова домігся дозволу повернутися дідусеві до Тараклії.

Проходив строкову службу в РА, Київський військовий округ, тоді здобув чемпіонський титул у класичній боротьбі — виступав за команду військової частини. Навчався в суворовському училищі, виграв усі поєдинки. Виступив на Харківському обласному чемпіонаті з самбо, противниками були Семен Мурафер, Володимир Китайгора, Шаміль Туганов. На чемпіонаті округу в Києві Петро обіграв усіх. На чемпіонаті ЗС СРСР посів четверте місце; там його помітив Ярослав Волощук й умовляв перебратися до Києва, однак Петро на той час не зміг дати чіткої відповіді. Через місяць у Києві проходив командний Кубок СРСР, Карамалак представляв команду Молдавії; суперниками були чемпіони СРСР Дурмішхан Беруашвілі й Генріх Шульц. Петро їм програв, та показав хороший результат, вигравши 4 поєдинки. Після цього Волощук нагадав про свою пропозицію й дістав згоду.

У грудні 1960 року Карамалак перебрався до Києва, влаштувався в «Динамо», проживав у міліцейському гуртожитку, потім у динамівському. На лекціях у Будинку офіцерів познайомився з майбутньою дружиною Лідією. Дружина займалася спортивною гімнастикою й підтримувала чоловіка. В швидкому часі Петро стає чемпіоном товариства «Динамо» в Кишиневі, на чемпіонаті СРСР здобув бронзу.

Протягом 10 років був найсильнішим спортсменом у своїй ваговій категорії в УРСР, не виходив з трійки лідерів на всесоюзному «динамівському» килимі. 1970 року в Тбілісі на міжнародному турнірі з дзюдо посів третє місце та вирішив стати тренером; працював разом з Волощуком. Був направлений до МНР як тренер з дзюдо й самбо, вирушив з дружиною й шестилітньою донькою Наталією, дворічний син Тарас лишився у жінчиних батьків у Миколаєві.

У Монголії створював команду на рівному місці, попросив брати участь в спарингах команду ЦСКА, приїхали Анатолій Бондаренко, Микола Козицький, Володимир Саунін, Олександр Шуклін. І вже на міжнародному турнірі в Пхеньяні учні Карамалака стали призерами, згодом посідали призові місця 1972 року на турнірах категорії «А». На Олімпійських іграх у Мюнхені срібним призером став вихованець Бахааваагійн Буядаа. 1973 року монгольська команда в Тегерані на чемпіонаті світу з самбо посіла другу сходинку — після СРСР.

Повернувшись з МНР, працював головним тренером товариства «Динамо», серед учнів — Віталий Биченок, Володимир Грановський, Борис Олексійович Редько, Сергій Замковой.

В Оболоні організував підлітковий клуб «Дзержинець» із самбо, філію динамівської школи, тренерами поставив своїх учнів Андрія Пузирайла та Володимира Могильного.

Протягом 20 років був суддею світової категорії (1972—1992). Від 2006 року — в Федерації дзюдо України, голова тренерської ради.

2007 року на чемпіонаті світу з дзюдо серед ветеранів у Сан-Паулу посів 2-ге місце. Його тренером на цих змаганнях був онук — майстер спорту з дзюдо, самбо Артем Алексієнко.

Джерела