Жужани

Жужанський каганат
Азія в 500 році
Карта Жужанської держави

Жужани, жуаньжуани, жуань-жуани, жоужани, ніруни (монг. нирун, кит. спр. 柔然, піньїнь: róurán, акад. жоужань) — давньомонгольське плем'я, що заснувало Жужанський каганат (330—555).

Етнонім

Жуаньжуань — прізвисько, яке привласнив собі Челухуей, ставши вождем кочів'я. Спочатку звучало як жоужань, але потім було змінено північно-вейським імператором Ши-цзу (423-452) на жуаньжуань [1].

Жужани згадуються у китайських джерелах під різними назвами. У «Вей-шу» вони виступають під ім'ям жуаньжуань, у «Сун-шу» та «Лян-шу» — жуйжуй, у «Суй-шу» — жужу [2].

Етнонім жужань вчені реконструюють як нірун (від древнього читання ієрогліфів жоу-жань - ніу-ніан). Монгольський термін «нірун» перекладається як «хребет» [3], «криж» [4].

Також жужани були відомі як датань і тантань [5] на ім'я кагана Юйцзюлюй Датаня. До імені Датан дослідники зводять назву племені татар[en] [6].

Походження

Жужани були одним з монголомовних племен групи дунху[en]. У складі дунху дослідниками були виділені такі основні племена: ухуань[en], сяньбі, цифу[ru], туфа[ru], шивей, кумосі[en], кидань, туюйхунь і жуаньжуань [7]

Олександр Вовін[en] припускав, що жужанська мова могла бути джерелом запозичень у давньотюркській мові з невідомої мови, що має особливості, абсолютно нехарактерні для будь-яких алтайських мов (наприклад, показник жіночого роду -tu- ). [8] Пізніше він приєднався до думки, що мова жужанів була монгольською; [9] проте, П. К. Кросслі[en] стверджує, що родинні зв'язки жужанської мови залишаються загадкою, і не виключено, що він міг бути ізолятом [10].

Історія

Плем'я жужанів сформувалося наприкінці III століття. Їх родоначальником вважався Юйцзюлюй Мугулюй, який служив кінним воїном у військах династії Північна Вей. За невиконання наказу (запізнення) його засудили до смерті. Мугулюй біг і сховався в улоговинах серед великої пустелі, де зібрав ще 100 втікачів. Пізніше він пристав до кочів'я Шуньтулінь [11] (за В. С. Таскіним, кочів'я Шуньтулінь вказано помилково замість кочів'я Хетулінь) [12] і став його вождем [11]

Після смерті Мугулюя вождем цього кочів'я став його син Цзюйлухуей [11] . Автор «Вей-шу» відносить Цзюйлухуея, першого з жуаньжуаней, що очолив кочів'я і присвоїв прізвисько жоужань, до етнічної групи Дунху [2].

Згідно з В. С. Таскіном, справжнім творцем держави жуаньжуанів, що включало численні племена і народи, був Юйцзюлюй Шелунь (402-410) [13]. У 402 році Шелун присвоїв собі титул каган, що мовою династії Вей (тобто сяньбійською мовою) означає імператор. Так у Великому степу з'явився новий титул, який змінив титул шаньюй [14].

Шелунь вперше встановив військові закони, за якими 1000 осіб становили загін (цзюнь) на чолі з начальником, а 100 осіб - прапор (чуан) на чолі з вождем. Шелунь, який організував війська за десятковою системою, одночасно ввів феодальну власність на пасовищні території [15].

Шелун глибоко вторгся у володіння гаоцзюйців і підпорядкував собі різні кочів'я. Він же у битві на берегах Орхону розбив багате і сильне володіння, створене залишками сюнну, і приєднав до себе його землі. Через діяльність Шелуня кордон держави жуаньжуаней на заході сягнув земель володіння Яньци (Карашар), cході — до володіння Чаосянь, північ від їх володіння охоплювали піщану пустелю і доходили до Ханьхая (верхів'я Амура), на півдні — до Великої пустелі Гобі.

Під владою жуаньжуанів опинилася не лише територія сучасної Монголії, а й Південна Маньчжурія та різні державні утворення у Таримській западині [12].

Нащадки

З жужанами пов'язане походження древнього монгольського роду чонос. Вважається, що цей рід веде своє походження від кагана жужан Чоуну [16] [17]. Представники роду чонос [16] (чино [18], бурте-чино [19]) є нащадками жужан, що переселилися на територію Ергуне-куна[en], прабатьківщину монголів [18] [19]. Рід чино (нохос[ru]) був основним у складі дарлекінів[ru]. Крону родоводу дерева, що утворився від роду чино, становлять нірунські[ru] роди та племена [18]. Дарлекіни і ніруни були два відгалуження корінних монголів, відомих у літературі як хамаг-монголи[ru] [20].

Частина жуаньжуанів переселилася на захід, до Європи, де під ім'ям аварів зайняла землі в Паннонії [7] [21]. Згідно В. С. Таскіна, авари були серед народів, на основі яких згодом формувалися угорці, і вони принесли з собою культуру центральноазійських кочівників і алтайські елементи в мові [7] . Авари залишили значний слід на археологічній карті Східної Європи [21].

До нащадків аварів, на думку більшості угорських учених, належать сучасні секеї, одна з субетнічних груп угорців [22] [23]. Згідно Н. Ерделі, секеї - нащадки авар, що вторглися в долину Дунаю в VI ст. [24]

На думку В. Попова, уламком древніх жужанів є сучасні жунжени, які мешкають у складі селенгінських бурят на території Бурятії. Жунжени — один із родів у складі другого атаганова[ru] роду. Нині вони проживають у Тапхарі, Ацаї, біля Хрести (по тракту від Загустаz до Селенгінська), в Баїн-Зурхе, Ахурі і Тамче [25] [26].

Примітки

  1. ↑ Таскин В. С. Материалы по истории древних кочевых народов группы дунху / Н. Ц. Мункуев. — Москва: Наука, 1984. — С. 398. — 487 с.
  2. ↑ а б Таскин В. С. Материалы по истории древних кочевых народов группы дунху / Н. Ц. Мункуев. — Москва: Наука, 1984. — С. 47. — 487 с.
  3. ↑ Гуманітарні дослідження молодих вчених Бурятії / Л. Є. Янгутов. - Улан-Уде: Бурятський ін-т суспільних наук, Сибірське відд-ня, Російська Академія Наук, 1996. - С. 147. - 199 с.
  4. ↑ Очір А. Монгольські етноніми: питання походження та етнічного складу монгольських народів / д.і.н. Е. П. Бакаєва, д.і.н. Орлова. - Еліста: КІГІ РАН, 2016. - С. 121. - 286 с. - ISBN 978-5-903833-93-1
  5. ↑ Сүхбаатар Г. Сяньбі нарин угсаа гарал, соїв, аж ахуй, нійгмійн байгуулал: нен ернеес м.е. IV зуун (монг.) . - Шинжлех Ухаани Академії Хевелл, 1971. - С. 64. - 216 с.
  6. ↑ Ушницький В. В. Історична доля татар Центральної Азії // Золотоординська Цивілізація. - 2017. - Вип. 10 . - С. 92-95 . - ISSN 2308-1856
  7. ↑ а б в Таскін В. С. Матеріали з історії древніх кочових народів групи дунху / Н. Ц. Мункуєв. - Москва: Наука, 1984. - С. 4. - 487 с.
  8. ↑ Alexander Vovin. Once Again on the Ruan-ruan Language (англ.). — 2010.
  9. ↑ Alexander Vovin. A Sketch of the Earliest Mongolic Language: the Brāhmī Bugut and Khüis Tolgoi Inscriptions (англ.) // International Journal of Eurasian Linguistics. — 2019. — No. 1. — P. 162–197. — ISSN 2589-8825.
  10. ↑ Pamela Kyle Crossley. Hammer and Anvil: Nomad Rulers at the Forge of the Modern World. — 2019. — С. 49.
  11. ↑ а б в Таскін В. С. Матеріали з історії древніх кочових народів групи дунху / Н. Ц. Мункуєв. - Москва: Наука, 1984. - С. 27. - 487 с.
  12. ↑ а б Таскін В. С. Матеріали з історії древніх кочових народів групи Дунху / Н. Ц. Мункуєв. - Москва: Наука, 1984. - С. 48. - 487 с.
  13. ↑ Таскін В. С. Матеріали з історії древніх кочових народів групи Дунху / Н. Ц. Мункуєв. - Москва: Наука, 1984. - С. 37. - 487 с.
  14. ↑ Кляшторний С. Р. Степові імперії стародавньої Євразії . - Філологічний факультет Санкт-Петербурзького держ. університету, 2005. - С. 50. - 345 с. - ISBN 978-5-8465-0246-8 .
  15. ↑ Таскін В. С. Матеріали з історії древніх кочових народів групи Дунху / Н. Ц. Мункуєв. - Москва: Наука, 1984. - С. 37. - 487 с.
  16. ↑ а б Вікторова Л. Л. Монголи. Походження народу та витоки культури / Д. І. Тихонов. - Москва: Наука, 1980. - С. 131. - 225 с.
  17. ↑ Хандсурен Ц. До питання про походження жужанів та їх столиці Мумо-чен. - Улан-Батор, 1973. - С. 204.
  18. ↑ а б в Зориктуєв Б. Р. Утворення монгольського роду борджигін // Нові дослідження Туви. - 2014. - Вип. 4 (24) . - С. 80-87 . Архівовано 2 серпня 2019 року.
  19. ↑ а б Ушницький В. В. Участь монгольського компонента у формуванні етнокультурного ландшафту Якутії // Північно-Східний гуманітарний вісник. - 2019. - № 3 (28) . - С. 46-54 . - ISSN 2218-1644 .
  20. ↑ Суспільні науки в МНР . - Наука, 1977. - С. 47. - 227 с. Архівовано 24 жовтня 2021 року.
  21. ↑ а б Комісарів С. А., Шульга Д. П. Аварські старожитності як можлива основа для виділення археологічних пам'яток жужан // Вісник Новосибірського державного університету. Серія: Історія. Філологія. - 2009. - Т. 8 , вип. 5 . - С. 186-188 . - ISSN 1818-7919 .
  22. ↑ Алікберов А. К. Епоха класичного ісламу на Кавказі: Абу Бакр ад-Дарбанді та його суфійська енциклопедія «Райхан ал-хака'ік» (XI-XII) ст.) . - Москва: "Східна література" РАН, 2003. - С. 170. - 847 с. - ISBN 978-5-02-018190-8 .
  23. ↑ Проблеми археології та давньої осторії угрів / А. П. Смирнов. - Москва: Наука, 1972. - С. 142-143. - 312 с.
  24. ↑ Проблеми лексики та граматики мов народів Карачаєво-Черкесії . - 1986. - С. 45.
  25. ↑ Матеріали з історії та філології Центральної Азії . - Улан-Уде: Бурятське книжкове вид-во, 1965. - С. 106, 117. Архівовано 14 листопада 2020 року.
  26. ↑ Бурятський комплексний науково-дослідний інститут. Праці. Том 16 . - Улан-Уде: Бурятське книжкове вид-во, 1965. - С. 106, 117.