51901, Дніпропетровська область, Кам'янське, вулиця Колеусівська, 1
Попередні назви
Дніпродзержинський коксохімічний завод № 24 (1931—19??), Дніпродзержинський коксохімічний завод імені С. Орджонікідзе (19??—04.1996), ВАТ «Дніпродзержинський коксохімічний завод» (04.1996-01.04.2011), ПАТ «ЄВРАЗ Дніпродзержинський КХЗ» (01.04.2011—27.09.2017)[1]
Приватне акціонерне товариство «Дніпровський коксохімічний завод» (ПрАТ «ДКХЗ») спеціалізується на виробництві коксу, смолисульфату амонію і продуктів переробки.
Історія
Історія Дніпровського КХЗ — одного з перших підприємств вітчизняної коксохімії — почалася в 1931 р., з моменту видачі першого коксу. Вже до 1940 р. завод досягнув проектної потужності й став одним з найкращих серед коксохімічних підприємств країни. Підприємство виробляло якісний і найдешевший кокс в Україні, що неодноразово було відмічене винагородами уряду.
У 1950 р. ДКХЗ виробляв десяту частину коксу, що виробляється в Україні.
У 1996 р. Дніпродзержинський коксохімічний завод імені С. Орджонікідзе був перетворений у ВАТ «Дніпродзержинський КХЗ». ЄВРАЗ придбав 93,83 % акцій ОАО «Дніпродзержинський КХЗ» наприкінці 2007 р. Станом на 30 квітня 2011 р., доля ЄВРАЗа в ДКХЗ склала 93,86 %.
Історія будівництва
Історія одного з перших підприємств вітчизняної коксохімії розпочалася в серпні 1927 року. Не було урочистого мітингу, ніхто не виголошував промов, коли безіменний робітник викопав першу лопату ґрунту на місці майбутнього коксохімічного заводу на березі Дніпра в Кам'янському. Спочатку коксохім планувався як окремий цех Дніпровського металургійного заводу — легендарної Дзержинки. І лише потім він виділився в самостійне підприємство — Дніпродзержинський коксохімічний завод № 24. На будівництві заводу вперше в країні був застосований спосіб глибинного водовідливу для пониження рівня ґрунтових вод на місці спорудження котлованів. Осушене в такий спосіб дно котловану покрили дорогою тришаровою ізоляцією зі свинцевих листів, зварених автогеном. І тільки потім на цю свинцеву підстилку був укладений гранітобетон. Інженерні вирішення об'єктів по будівництву коксохімічного заводу були дуже складними для того часу, тому багато потужностей заводу зводилися під керівництвом інженерів з Бельгії, Франції, Німеччини. На досвіді будівництва перших коксохімічних підприємств вчилися вітчизняні будівельники і проектувальники. Надалі коксохімічні заводи на території колишнього СРСР зводилися вже за вітчизняними проектами. Над Дніпром виросли значних розмірів споруди — вугільна вежа, вуглемийка, коксові батареї.
27 листопада 1930 року відбувся мітинг, учасники якого з підйомом зустріли пропозицію передовика Г. Карпова присвоїти коксохімічному заводу ім'я Серго Орджонікідзе. 8 лютого 1931 року був виданий перший кокс. Дата ця увійшла до історії вітчизняної коксохімії як День народження і перший робочий день Дніпродзержинського коксохімічного заводу. Вуглезбагачувальна фабрика, дві коксові батареї № 1 і № 2 системи «Дістікок» по 40 камер в кожній, проектною потужністю 415 тис. тонн металургійного коксу в рік, цехи уловлювання і переробки смоли були введені в експлуатацію 18 березня 1931 року в числі об'єктів, що входять в першу чергу заводу. Друга черга заводу — три коксові батареї по 45 камер в кожній, цехи уловлювання і ректифікації — вводилися в експлуатацію протягом 1932—1933 років. Причому, починаючи з другої батареї, будівництво і пуск основних агрегатів здійснювалися під керівництвом вітчизняних інженерно-технічних працівників, без участі іноземних фахівців. Вже до 1940 року завод досяг проектної потужності і став одним з найкращих серед коксохімічних підприємств країни. Підприємство виробляло якісний і найдешевший кокс в республіці, що і було відмічено винагородами уряду. Зростали люди, а разом з ними зростав і завод. Він розпрямляв свої плечі, нарощуючи виробництво потрібної для країни різної продукції. Але все це раптовим бомбовим ударом перервала, зруйнувала війна…
Роки війни
Фронт все ближче підходив до Дніпродзержинська. Проте коксохімічний завод імені Орджонікідзе продовжував працювати до припинення надходження вугілля з Донбасу. В найкоротший строк найважливіші вузли, головним чином електродвигуни, коксові машини, інші апарати і агрегати, були демонтовані і вивезені на майданчик Орсько-халіловського металургійного комбінату, що будується. Прощаючись із заводом, коксохіміки сподівалися, що війна продовжиться недовго і після повернення їм удасться швидко налагодити виробництво. Проте війна розпорядилася по-своєму. Ворог повністю зруйнував вуглезбагачувальний цех, висадив у повітря всі п'ять коксових батарей. Значні пошкодження були нанесені парокотельному, хімічним і допоміжним цехам.
Багато коксохіміків не повернулися з полі війни. На згадку про них на заводі споруджений гранітний обеліск, на якому висічено прізвища загиблих за часів Другої світової війни 1939-1945 років. Після звільнення Дніпродзержинська в 1943 році розпочато відновні роботи, що базуються на впровадженні нової техніки і досконаліших технологічних схем.
З квітня 1946 року, тобто з моменту видачі першого післявоєнного коксу, почався якісно новий етап в історії заводу. Відбудований заново, він тепер мало чим нагадував колишній, то хіба лише своїми зовнішніми контурами. На нім почали освоюватися перші вітчизняні коксові батареї типа ПВР-46, упроваджуватися пневматичне обвалення шихти у вугільних баштах, принципово нові технологічні схеми тощо.
Відновлення всіх цехів заводу було завершене до 1950 року. Підприємство швидко нарощувало технологічну потужність. Десяту частину коксу, який вироблявся в Українській РСР, виробляли дніпродзержинські коксохіміки. Завдяки досягнутим високим виробничим показникам, зразковій трудовій дисципліні, високому технічному і культурному рівню трудового колективу в 1960 році Дніпродзержинський коксохімічний завод імені С. Орджонікідзе один з перших в Україні завоював почесне право називатися колективом Комуністичної праці. За успіхи по збільшенню випуску коксохімічної продукції, в удосконаленні технології і організації виробництва в 1976 році завод нагороджений орденом «Знак Пошани».
