Від вересня 2015 року ввійшло у склад Мельнице-Подільської селищної громади. Розташоване на Дністрі.
Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області» увійшло до складу Мельнице-Подільської селищної громади.[1]
Поблизу Дзвенигорода виявлено археологічні пам'ятки поморської та давньоруської культур.
Польські дослідники XIX століття Міхал Балінський i Тимотеуш Ліпінський вважали, що записи у давніх руських літописах про місто Звенигород стосуються цього придністровського села (наприклад, за 1126 рік). Згідно з ними, за це місто сперечалися князі з роду Рюриковичів, після 1199 (часу створення Галицько-Волинського князівства) Дзвенигород був певний час столицею окремого Звенигородського князівства. В 1126 році дістався від батька в спадок Володимирку Володаровичу. Останнім володарем замку був Михайло Всеволодович, званий Звенигородським. У 1240 був повністю спалений монголами[2]. Втім, набагато ймовірніше, що всі ці події відбувалися на місці теперішнього села ЗвенигородЛьвівської області.
З другої половини XIV століття Дзвенигород, як і все Поділля, був під владою князів Коріятовичів, які на місці старого городища збудували дерев'яний замок, який пізніше належав князям Острозьким. У 1516 році замок спалений татарами. У 1570 він ще стояв спустошеним.
1716 року під час ремонтних робіт у Дзвенигородському замку виявили багато людських кісток. Також було знайдено мармурову гробницю (довжиною 4,5 м) з кістками. Щоби всі ці кістки вивезти, знадобилося до 1000 возів.
У перепису 1765 року про замок не було згадано, лише про невеликі будівлі та незначну кількість людей. Старостою на той час був Адам Пісаржевський. Останнім (1772) дзвенигородським старостою був Казимир Ценський (Ціонський).
На початку 19 століття містечком володіла графиня Катерина Коссаковська. Близько 1830 року Дзвенигород купив Теодор Кеншицький. У XIX столітті тут було налагоджене виробництво тютюну й діяла гуральня.
На початку XX ст. син Теодора Кеншицького, Олександер (одружений з Ядвігою Ліпською) продав маєток Кімельманам. Оскар Кімельман мав закладені після 1931виноградники й займався виноробством.
У перетятому лазуровим та червоним щиті в першій частині давній Дзвенигородський замок, у другій частині срібний хвилястий пояс. Автор таким способом хотів засвідчити пам'ять про військові випробування, які випали на долю містечка. Не виключено, що певну роль при цьому відіграв і широковідомий факт знайдення масового поховання оборонців замку.
Класицистичний палац Кеншинських був повністю спалений під час Першої світової війни, а на його місці Кімельмани збудували новий, який добре зберігся до наших часів (колони, балюстради, камін, дерев'яні паркет і сходи на другий поверх із перилами, а також австрійська кахельнагрубка). Спорудження тривало у 1927—1928 роках, архітектор Іван Багенський. За будовою новий палац подібний на віллу Антонія Увєри, що на вулиці Франка, 150 у Львові, зведену двома роками раніше.[9]
Раніше у цьому приміщенні діяла загальноосвітня школа I–II ступеня.Тепер воно стоїть пусткою.
Біля нього побудували літні будиночки для відпочинку студентів і викладачів Тернопільський Педагогічний Університет
↑Majewski W. Potocki Andrzej (Jędrzej) h. Pilawa (zm. 1663) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1983. — T. XXVII/4. — Zeszyt 115. — S. 773. (пол.)
↑Акт передачі Тернопільського краю Австрією Росії // Leschyński Jan. Rzady Rosyjskie w kraju Tarnopolskim. 1809—1815. — Kraków, Warszawa, 1903. — S. 198—204.
