Принцеса Вероніка народилася у Массі 10 грудня 1611 року[3][4], в родині Карло I Чибо-Маласпіна, князя Масси і маркграфа Каррари і Бріджіди Спінола — аристократки, яка походила з генуезького патриціанського роду[5][6], які ставали дожами Генуї та займали високі пости в Римо-католицькій церкві[7].
За свідченням сучасників, принцеса мала гордовитий характер і посередню зовнішність[3][8]. Однак багатство будинку Чибо-Маласпіна та стратегічне становище, яке займали князівство Масси і маркграфство Каррари, що межували з Великим герцогством Тоскани, стали причинами, через які на неї звернула свою увагу велика герцогиня Марія Магдалина, вдова великого герцога Козімо II. У віці п'ятнадцяти років принцеса Вероніка була просватана нею за Якопо Сальвіати[it] (1607—1672), флорентійського дворянина, який володів маєтками з титулом маркіза у Папській державі[3].
Шлюбний контракт між двома сім'ями укладено 10 квітня 1627 року. Церемонія одруження пройшла у Массі під час карнавалу 1628 року та запам'яталася сучасникам багатими подарунками, які наречений подарував нареченій. Ще одним подарунком молодятам від Папи РимськогоУрбана VIII стало присвоєння Якопо Сальвіаті титулу герцога Джуліано. У шлюбі у подружжя народилося троє дітей. Відоме ім'я одного з них — Франческо Марії (29.12.1629 — 1698), 2-го герцога Джуліано[3].
Вбивство коханки чоловіка
Після весілля подружжя переїхало до Флоренції, де оселилося у палаці Сальвіаті[it]. Проте їхнє сімейне життя не задалося з самого початку. Вероніка була сильною ревнивицею, а Якопо постійно давав дружині приводи для ревнощів, вступаючи у нетривалі стосунки з іншими жінками. Зрештою, він зійшовся з красунею Катериною Каначчі, яка, залишивши дітей та старого чоловіка, жила сама. Якопо полюбив Катерину, і незабаром їхні стосунки стали відомі громадськості. За переказами, дізнавшись про зраду чоловіка, Вероніка зустріла Катерину в церкві та пригрозила їй «жорстокою помстою», якщо та не відмовиться від порочного зв'язку з її чоловіком. Однак коханка не тільки відповіла відмовою, але не посоромилася їй погрожувати. Ображена герцогиня зв'язалася з Бартоломео та Франческо Каначчі, названими дітьми Катерини від попереднього шлюбу її чоловіка Джустіно Каначчі. Вероніка пробудила в них бажання помститися за честь батька та сім'ї, зганьблену перелюбом мачухи[3][9][10].
Увечері 31 грудня 1633 року група вбивць, яка спеціально прибула з Масси, пробралася до будинку на вулиці Пілястри, в якому жила Катерина. Остання вже кілька місяців була вагітна від герцога. Її жорстоко вбили разом зі служницею. Роздерті тіла жінок кинули частиною у криницю, частиною у річку Арно, а голову Катерини, відокремлену від тіла, передали Вероніці як доказ скоєного. Герцогиня наказала доставити її чоловікові у кошику, накритому лляною тканиною[3][10].
Розслідування, що почалося, незабаром призвело до арешту всіх дорослих членів родини Каначчі. Їх відправили до в'язниці та перебували під вартою тривалий час, поки під тортурами Бартоломео Каначчі не зізнався у вбивстві, взявши всю провину на себе. Він був публічно обезголовлений, але не за воротами Хреста[it], де відбувалися страти у Флоренції, а, на прохання однієї з дочок великого герцога, біля воріт в'язниці Барджелло, уникнувши проходу на ешафот. Його молодший брат, Франческо Каначчі, хоч і не зізнався під тортурами у злочині, був засуджений до ув'язнення за межами Флоренції. Однак йому дозволили залишитися у місті під домашнім арештом, щоб вилікуватися від наслідків тортур, а наступного року помилували. Інші члени родини Каначчі були звільнені через відсутність доказів, але всі вони були змушені сплатити дорогі судові витрати[3][11].
Пізні роки
Ім'я герцогині жодного разу не згадувалося під час суду, проте чоловік відмовився прийняти її назад до будинку. Вероніці довелося переїхати на віллу Сан-Чербоне, яка належала роду Сальвіаті, неподалік Фільїне. Потім вона залишила межі Флоренції й оселилася у палаці Сальвіаті у Римі, де їй було надано підкреслено шанобливий прийом посланцем Великого герцогства Тоскани у Папській державі[3]. За одними даними, подружжя незабаром помирилося і знову жило разом, про що свідчить лист кардинала Альдерано Чибо, брата Вероніки, від 28 березня 1641 року[12]. За іншими, Вероніка вела активне листування з родичами та повернулася до Масси[3]. Вона присвятила своє життя справам милосердя[13]. Відомо, що у 1659 році лікар Джузеппе Гіслієрі подарував їй релікварій з золота та кришталю з частинками святих мощей мучеників[3].
Герцогиня померла у Римі 10 вересня 1691 року у фамільному палаці через кілька годин після складання заповіту. Її останки поховано в сімейній усипальниці у базиліці Санта-Марія-сопра-Мінерва[3].
У культурі
Вбивство Веронікою Чибо коханки чоловіка стало основою створення численних творів італійської літератури ХІХ століття, у яких автори симпатизували жертві, а не вбивці. Найзнанішим серед них став історичний роман «Вероніка Чибо, герцогиня Сан-Джуліано» Франческо Доменіко Гверрацці, виданий у 1837 році того ж століття перекладений французькою та німецькою мовами[14]. Історичній події присвячені драматичні твори «Покаяння Вероніки Чибо» (1864) Вінченцо Беллагамбі[it] та «Вероніка Чибо» Іфідженії Дзаулі-Сайрані[3], опери «Вероніка Чибо, герцогиня Сан-Джуліано» (1866) Перуцціні[15] та «Вероніка Чибо» (1858) Акілле Граффінья[it] на лібрето Джованні Перуцціні та Марко Марчельяно Марчелло[en][16]. У 1910 році Маріо Казеріні зняв фільм «Вероніка Чибо» за однойменною трагедією Рікардо Олів'єрі[17].
За переказами, привид Вероніки Чибо блукає віллою Сан-Чербоне, на території якої зараз перебуває госпіталь Серрістори. У внутрішньому дворику вілли на згадку про герцогиню встановлено мармурову дошку[13].
Atti della Reale Accademia delle scienze di Torino: Classe di scienze fisiche, matematiche e naturali : [італ.]. — Torino : Libereria Fratelli Bocca, 1922. — Vol. LVII.
Masetti Zannini G. L.Due Alberi Genealogici // Marfisa da Este Cybo: La vera storia della Principessa Estense. : [італ.]. — Ferrara : Tiemme Edizioni Digitali, 2020. — 254 p. — ISBN 978-8-83-538781-7.
Storie dei municipj italiani, illustrate con documenti inediti, notizie bibliografiche e di belle arti : [італ.] / Carlo Morbio. — Milano : Omobono Manini, 1838. — Vol. IV. — 128 p.
Viani G. Memorie della famiglia Cybo e delle monete di Massa di Lunigiana : [італ.]. — Pisa : Le Stampe Di Ranieri Prosperi, 1808. — 242 p.
Vismara An. Bibliografia di F. D. Guerrazzi : [італ.]. — Milano : Tip. Bernardoni di C. Rebeschini, 1880. — 36 p.
Статті
Corazzini G. Od. La strage della Caterina Canacci : [італ.] / Iodoco Del Badia. — Miscellanea fiorentina di erudizione e storia. — Firenze, 1902. — Vol. II, № 24 (31 dicembre). — P. 177—186.
Sforza G. Rassegna bibliografica : [італ.]. — Archivio Storico Italiano. — Firenze : Olschki, 1903. — Vol. XXXII, № 232. — P. 469—478. — (V).