PROFILPELAJAR.COM

Нижній Тагіл

Свердловськ

Челябінськ

КС-19

КС-17

КС-16

КС-15

КС-14

КС-13

КС-12

КС-11

КС-10

КС-7

КС-6

Ташауз

Ургенч

КС-2

Газлі

Схема газопроводу

Бухара — Урал — газопровідна система, споруджена в СРСР для транспортування узбецького природного газу.

Траса системи

У середині 1950-х в Узбекистані дещо західніше від Бухари відкрили гігантське Газлінське газове родовище, при цьому першою потужною системою для видачі його продукції став трубопровід Бухара — Урал. Він подав блакитне паливо до промислових центрів Уралу та мав дві нитки діаметром по 1020 мм, що стали до ладу в 1963 та 1965 роках.

На початковому етапу траса прямувала піщаною пустелею Кизилкум, далі долала в районі Сазакіно за допомогою вантового мосту Амудар'ю (два пілони утримували проліт мосту завдовжки 390 метрів), перетинала Хівінську оазу, виходила на каменисте плато Устюрт та огинала із заходу Аральське море. В цілому 390 км траси припадало на скельні грунти, приблизно стільки ж на барханні та щебінчасті грунти, 120 км пролягало по піскам. Система перетнула 14 річок та великих каналів, майже чотири з половиною сотні інших водотоків, 19 залізниць та шість з половиною сотень автодоріг.

Перша нитка доходила до району Свердловська (Єкатеринбурга), відгалуження до якого починалось на 2199-му кілометрі траси. Її безпосереднім продовженням був трубопровід Свердловськ — Нижній Тагіл довжиною біля 40 км з діаметром 820 мм. Друга нитка доходила до району відгалуження на Челябінськ, що починалось за кілька десятків кілометрів після компресорної станції Красногорська (КС-19) на 1968-му кілометрі траси.

В якийсь момент між районом Долгодєрєвенська (на північній околиці Челябінську) та компресорною станцією Картали (КС-17) проклали нитку Бухара — Урал ІІІ з тим саме діаметром 1020 мм. Є дані, що загальна довжина системи Бухара — Урал в однонитковому вимірі та діаметрі 1020 рахувалась як 4464 км.

Компресорні станції

Перекачування ресурсів забезпечували 17 компресорних станцій, зокрема:

- КС-1 Газлі;

- КС-2 Сазакіно;

- КС-3 Ургенч;

- КС-4 Ташауз;

- КС-6 Кунград;

- КС-7 Південний Устюрт;

- КС‐10 Середній Устюрт (наразі носить назву «Бозой»);

- КС‐11 Північний Устюрт («Бегімбет»);

- КС‐12 Сольоная («Шалкар»);

- КС‐13 Новогодняя («Талдик»);

- КС‐14 Молодьожная («Красний Октябрь»);

- КС-15 Домбарівська;

- КС-16 Теренсай;

- КС-17 Картали;

- КС-19 Красногорська.

Із запуском компресорних станцій пропускна здатність системи зростала і наприкінці 1966-го досягнула проектного рівня у 19,3 млрд м³ на рік.

Подальший розвиток системи

Від основної магістралі отримали ресурс численні відгалуження, зокрема, Красний Октябрь — Актюбінськ, Домбаровка — Орськ/Новотроїцьк, Бреди — Житікара, Картали — Костанай, Картали – Магнітогорськ – Стерлітамак, Красногорськ — Міасс — Злотоуст — Катав-Івановськ, а також відвід до Іриклінської ТЕС. На території Узбекистану блакитне паливо з системи отримала Тахіатаська ТЕС.

З початку 1980-х з системою взаємодіяло підземне сховище газу Бозой (створене на основі невеликого Бозойського газового родовища, продукція якого на етапі розробки надходила до Бухара — Урал).

Невдовзі після спорудження трубопроводу Бухара — Урал на східні схили Уральського хребта почало також надходити блакитне паливо західносибірського походження. Спершу в 1967-му виникло сполучення з газопроводом Ігрім — Сєров — Нижній Тагіл, далі до нього долучились системи Північні райони Тюменської області — Урал та Уренгой – Челябінськ. Як наслідок, режим роботи північної частини системи Бухара — Урал змінився на реверсний.

Можливо також відзначити, що від родовища Газлі в подальшому проклали трубопроводи Середня Азія — Центр І (САЦ І) та Газлі — Шимкент, при цьому сформований на Газлі газовий хаб сполучили з Бухарським газопромисловим районом газотранспортним коридором Газлі – Каган. Система Бухара — Урал прямувала зі згаданим вище САЦ І до компресорної станції Сазакіно, а потім ще раз зустрічалась з системою САЦ на компресорній станції Кунград (на цей раз мова йшла не лише про САЦ І, але й САЦ ІІ, що транспортувала туркменський газ).

Сучасний стан

З розпадом СРСР використання системи Бухара — Урал в проектному режимі припинилось. Її окремі південні ділянки у комбінації з проектом Газлі – Нукус задіяні у транспортуванні ресурсу в західній частині Узбекистану.

Казахська частина системи на ділянці Бозой — Красний Октябрь використовується передусім для обслуговування газопереробного заводу Жанажол, що потребувало її перетворення на бідирекціональну. Південніше від Бозою до траси підключений газопровід від дрібного родовища Кизилой.

Російська частина системи є складовою газотранспортних коридорів Пунга — Челябінськ та Челябінськ — Домбарівка.^[1]^[2]^[3]^[4]