Навчався Іван спершу у Новомосковській чоловічій гімназії, продовжував освіту в учительській семінарії, яку закінчив 1921 року. Деякий час він вчителював у рідному селі, а згодом переїхав до Харкова. Тут І. Багмут працював інспектором Народного комісаріату освітиУРСР, став редактором відділу юнацької літератури у Державному видавництві України, літредактором художнього відділу Всеукраїнської радіоуправи, референтом в РАТАУ. В Харкові він продовжував навчання в сільськогосподарському інституті.
Наприкінці 20-х років Іван Багмут багато подорожував.
Перші публікації
Наслідком подорожей стали публікації в харківських газетах та журналах, а скоро з'явились і книги: «Подорож до Небесних гір [Архівовано 26 вересня 2021 у Wayback Machine.]», «Преріями та джунглями Біробіджана», «Вибухи на півночі» та низка інших.
Літературна діяльність
Іван Багмут був членом літературних організацій «Молодняк» та «Пролітфронт», але його літературна діяльність перервалася арештом влітку 1935 року.
Заслання і міжвоєнні роки
9 серпня 1935 особлива нарада при Харківському управлінні НКВС УРСР за вигадану «контрреволюційну діяльність» засудила письменника на шість років позбавлення волі. Відбував строк у виправно-трудових таборах Чиб'ю, Уса, Абезь у Комі АРСР (тепер Республіка Комі). Працював геологом у пошуковій партії, яка обслуговувала будівництво Печорської залізниці. Після звільнення в 1941 р. письменник деякий час працював там же вільнонайманим, а з початком воєнних дій пішов добровольцем на фронт.[1]
Учасник Німецько-радянської війни. Нагороджений двома медалями «За відвагу». І. Багмут був розвідником на Воронезькому фронті. В лютому 1943 року біля с. Білий Колодязь на Харківщині письменник був тяжко поранений і після ампутації ноги демобілізований. У лютому 1944 повернувся до Харкова, де працював директором Харківського відділення Укрлітфонду. У Харкові письменник поновив літературну діяльність, написавши в роки війни книжку «Записки розвідника» (1944).
Після війни Іван Багмут працював переважно в галузі дитячої літератури.
За літературну творчість у 1973 Іван Багмут був ушанований премією імені Лесі Українки. Цього ж року харківський суд переглянув його справу і скасував попередній вирок за відсутністю складу злочину. Письменник отримав реабілітацію.
Примітки
↑Мукомела Олександр «Іван Багмут» у «…З порога смерті…: Письменники України — жертви сталінських репресій» // Літературна Україна № 209(4429), 169 травня 1991 р. — С. 8.
Література
Заєць Іван. Іван Багмут. Літературно-критичний нарис. 1964, 1985.
Багмут І. Записки солдата: Повісті, оповідання, нариси. — К.: Дніпро. 1975. — 503 с.
Багмут И. А. Записки солдата: Повести и рассказы. — М.: Сов. Писатель, 1985. — 494 с., портр.
Багмут І. Гострити зброю: [Інтерв'ю в переддень V з'їзду письменників України] // Прапор. — 1966. — № 5. — С. 2—3.
Історія української літератури. Т.6. Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917—1932). — К., 1970. — 515 с.//Про Багмута — С. 72, 84.
Історія української літератури у 2-х томах. Т.2. Радянська література. — К.: Наук. думка, 1988. — 742 с.//Про Багмута — С. 166, 172, 209, 218, 233, 325, 326.
Мукомела О. Іван Багмут // З порога смерті: Письменники — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — 1991. — С. 51—53.
З літературної географії Приорілля: [Біографія І. Багмута] // Приоріл. правда. — 1971. — 22 квіт.