Ця стаття не має інтервікі-посилань. Ви можете допомогти проєкту, знайшовши та додавши їх до відповідного елементу Вікіданих.

Ісламське (мусульманське) право — одна з найпоширеніших у сучасному світі релігійних правових систем, комплекс соціальних норм, фундаментом і складовою якого є релігійні установлення та приписи ісламу, а також органічно пов'язані з ними і пройняті духом моральні та юридичні норми. К. Цвайгет і Х. Кетц визначають ісламське право як сукупність норм та правил, здобутих з божественного відкриття, якими зобов'язаний керуватися віруючий мусульманин для належного виконання свого релігійного обов'язку.

Виникнення ісламського (мусульманського) права пов'язують з життєдіяльністю пророка Мухаммеда. Двома беззаперечними постулатами ісламського права є «немає ніякого божества окрім Аллаха» та «Мухаммед є Пророком і посланником Аллаха». Ісламське право поєднує в собі релігійні і юридичні начала, що знайшло відображення в специфіці його джерел та структурі, механізмі дії та і праворозумінні. Це означає, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не лише основоположним правовим, але й релігійним принципам, тому, як правило, ісламські правознавці водночас є і теологами. Воно регулює всі без винятку сфери суспільного життя, а також особистий статус мусульманина. В зв'язку з цим області регулювання ісламського права значно ширші, ніж області регулювання світського права, оскільки воно охоплює всі аспекти життя. Виконання норм ісламського права забезпечується колективною відповідальністю ісламської громади за поведінку кожного окремого члена громади, а також індивідуальним зв'язком мусульманина з Аллахом^[1]

Ісламське право складається з двох частин: шаріат і фікх. Шаріат є загальним цілим, а фікх — його юридична складова частина. Шаріат охоплює суспільні відносини з релігійної точки зору на основі тлумачень Корану і Сунни, в той час як фікх оцінює їх з правової точки зору.

Іслам — наймолодша зі світових релігій. її виникнення в VII столітті пов'язане з діяльністю Пророка Мухаммеда, що відповідно до переказу передав волю Аллаха людям. Незважаючи на відносно молодий вік, іслам швидко поширився по всьому світу. Спочатку він знайшов своїх прихильників в Африці, потім проникнув у Південну Європу та Азію. Нині мусульманське право охоплює своєю дією близько 1 млрд осіб і є однією із тих правових систем, що продовжують інтенсивно розвиватися.

• Нерозривний зв'язок права і ісламу. Мусульманське право є складовою ісламу. Ця релігія містить певні теологічні норми, які встановлюють, у що повинен вірити мусульманин, а також Шаріат — сукупність норм, які наказують, що робити і що не робити віруючим. Саме остання складова ісламу і є сукупністю правил поведінки, які називають мусульманським правом^[2].

• Мусульманське право регулює суспільні відносини лише між мусульманами. Такий персональний характер означає, що воно поширюється на осіб, що сповідують іслам. В контексті цього питання слід розрізняти поняття «мусульманське право» і «право мусульманських держав». Різниця полягає в тому, що, по-перше, джерелами мусульманського права є релігійні норми, які містяться, наприклад, в Корані, а джерелом світського права є нормативні акти, звичаї, прецеденти. По-друге, мусульманське право поширює свою дію лише на тих, хто сповідує іслам, а право мусульманських держав регулює відносини між всіма громадянами країни.
• Мусульманське право складається здебільшого з обов'язків, що покладаються на особу, і санкцій за їх невиконання і порушення. Норми мусульманського права встановлюють певний зразок належної поведінки, яка вважається пристойною з точку зору ісламу. Часто санкції цієї релігійно-правової сім'ї є дуже жорстокими. Суб'єктивні права індивіда чітко не закріплені в шаріаті, але все ж таки вони мають місце. Це досягається за допомогою визнання певних меж обов'язків, а також уточненням обсягу прав, визнаних за індивідами. Неповага і порушення цих прав тягне за собою застосування санкцій, що накладаються мусульманським суддею.
• Мусульманське право має казуїстичний, формальний і архаїчний характер. Оскільки ісламське право вважається божественним, то воно, в принципі, є незмінним. Йому також невідомий історичний підхід. Але навіть за умови його «незмінності» потрібно розуміти, що воно не могло б існувати у первісному вигляді у сучасному суспільстві. Ісламська юриспруденція визнає, що право, яке відкрилося внаслідок божественного відкриття, не було одразу сформовано в ясну і зрозумілу форму. Тому ісламським юристам довелось зробити багатовікову працю з поглиблення і вивчення джерел права, внаслідок чого багато норм змінювалось і пристосовувалося до умов життя. Багато норм ісламського права є казуїстичними, тому не охоплюють однорідні суспільні відносини на відміну від романо-германської системи права, і регулюють лише окремі конкретні випадки. Формальність норм мусульманського права полягає в тому що, від його суб'єктів вимагається здебільшого дотримання самого змісту норми, а не духу всього права.
• Несистематизований характер. Оскільки ісламське право є результатом божественного творіння і не може бути зміненим, то воно ніколи не зазнавало систематизації. Лише в 1869—1876 рр. у Османській імперії була розроблена кодифікація Маджала, яка стала першою кодифікованою збіркою мусульманських правових норм. На той час це був і необхідний, і незвичайний крок. Необхідний тому, що вже стало неможливим вимагати від тогочасних юристів вивчення середньовічних юридичних книг, а незвичайним тому, що вперше норми шаріату набрали чинності на підставі державного акту і були систематизовані на зразок європейського права.
• Ісламське право характеризується наявністю декількох течій і шкіл права. Існує дві великі течії — шиїти і суніти, — кожна з яких в свою чергу розбита на декілька шкіл.

Учений Аш Шафія сформулював вчення «чотирьох коренів», що створило єдину систему джерел мусульманського права. До них відносять:

• Коран є першим джерелом мусульманського права. Ця священна книга являє собою запис дарованого Аллахом відкриття, переданого через Пророка Мухаммеда. В Корані міститься два основні різновиди поведінки. До першого відносяться деталізовані норми, наприклад, з приводу питань шлюбу, спадкування, сім'ї. До другої групи правил поведінки належать вихідні принципи і загальні цілі, що повинні лежати в основі конкретних рішень.
• Сунна являє собою збірник зафіксованих висловів и вчинків Пророка Мухаммеда, які вважаються взірцем належної і правомірної поведінки, якої повинні дотримуватись мусульмани. В сукупності з Кораном вона становить зміст шаріату і є його основним джерелом.
• Іджма — доктрина мусульманського права, яку становлять думки найбільш авторитетних ісламських правознавців з приводу питань, що не урегульовані в Корані або сунні. Іджма заповнює прогалини в релігійних нормах. саме на це джерело найчастіше посилаються судді в практиці.
• Кияс є особливим джерелом, що тлумачить Коран і сунну методом судження за аналогією. Тобто його суть полягає в застосуванні схожих норм, що містяться в Корані та сунні, до інших аналогічних ситуацій.

Слід зауважити, що судовий прецедент ніколи офіційно не визнавався джерелом мусульманського права. Рішення суду вважається лише моральним судженням, що може бути змінено і переглянуто задля поліпшення. Офіційно правовий звичай також не визнавався джерелом права, але виконував субсидіарну роль при вирішенні різноманітних питань, таким чином розширюючи і уточнюючи застосовуваний принцип права чи норму^[3].

Важливу роль у «змінюванні» і пристосуванні права до вимог сучасного життя відіграли угоди. Вони також офіційно не визнаються джерелами права, але створюють велике поле для виявлення ініціативи і здійснення самостійної діяльності суб'єктами правовідносин в умовах суворої релігійності і ортодоксальності.

Норми мусульманського права поділяються на два види. Ібадат — приписи, що регулюють взаємовідносини людини і Бога, та містять релігійні норми щодо виконання релігійних обов'язків. Муамалат — приписи, що регулюють відносини між самими мусульманами.

В першу чергу дуже важливо розрізняти «ісламське (мусульманське) право» і «право мусульманських держав». Ці поняття є досить близькими, але не тотожними. Суспільство мусульманських держав живе, керуючись звичаями та законами, які, в свою чергу, спираються на принципи мусульманського права. Але протягом різних історичних періодів норми релігійного і світського права могли суперечити один одному. Навіть якщо релігійні норми мали найвищу силу, вони не завжди на практиці застосовувалися однаково.

Посилення дуалізму правових систем мусульманських держав зумовлено багатьма причинами. Серед них:

• В процесі історичного розвитку держав, в яких панує ісламська релігійно-правова система, соціально-економічні і політичні відносини рано чи пізно досягають такого розвитку, що регулювання цієї сфери відносин за допомогою релігійних норм і догм стає дедалі складнішим, а іноді взагалі неможливим.
• Розвиток міжнародних економічних, культурних, політичних зв'язків (в тому числі і з неісламськими країнами) вимагає розвитку здебільшого світської нормотворчості.
• Мусульманське право в певному сенсі з часом «вростає» в інші правові сім'ї і системи інших держав. На нього також здійснює вплив право західних країн і процеси так званої вестернізації.

Ці причини не є вичерпними, існує ряд й інших, але всі вони сприяли модерднізації ісламського права, зокрема проведенню прозахідних реформ, кодифікації законодавства, реформуванню судової системи тощо. Очевидно, що ці процеси не є характерними для країн даної релігійно-правової сім'ї^[4].

Системи різних мусульманських країн, на думку Р.Давида, не є однаковими, що зумовлено різними традиціями, а також різним суспільним розвитком. Внаслідок цього він запропонував класифікувати такі держави на три групи, але через зникнення з політичної карти світу соціалістичних республік з мусульманським населенням, в тепер доречно враховувати лише дві групи.

До неї належать: Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Іран, Кувейт, Бахрейн, Катар, Афганістан, Пакистан тощо. Характерною рисою цієї групи є те, що іслам в них вважається державною релігією, відповідно мусульманське право є підґрунтям правової системи, що обумовлює відповідність всіх правових норм шаріату. Норми і принципи ісламського права в таких країнах відіграють провідну роль в правовій системі, а також підпорядковують собі усі сфери суспільного й особистого життя. Наприклад, в Ірані існують і різні кодифікації права, створені ще на початку XX ст., які з прийняттям нової Конституції були не скасовані, а зміненні відповідно до норм шаріату.

До неї належать: Нігерія, Танзанія, Судан, Індія, Бангладеш, Малайзія, Алжир, Марокко, Синегал, Сирія, Туніс тощо. Ця група, в свою чергу, поділяється на підгрупи в залежності від того за яким зразком розвивалось право в тій чи іншій країні. Вирізняють такі підгрупи:

• країни, що розвивалися за зразком загального права (Нігерія, Судан, Танзанія тощо)
• країни, що розвивалися за зразком французького права (Алжир, Йорданія, Туніс тощо)
• країни, що розвивалися за зразком голландського права (Індонезія)

Ця група визначається тим, що ісламське право в цих державах регулює лише окремі аспекти суспільного життя, наприклад, такі як питання щодо особистого статусу, релігійних установ, земельного режиму. Інші сфери регулюються світськими нормами, що не завжди і не в повній мірі відповідають принципам шаріату^[1].

• Шаріат

• Ісламське право [Архівовано 19 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
• Мусульманське право [Архівовано 27 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — С. 786. — ISBN 966-7492-03-6.
• Жаров С. Н., Кадири М. К вопросу об источниках исламского права // Вестник Челябинского государственного университета. 2015. № 13 (368). Право. Вып. 42. С. 29-32. [Архівовано 26 серпня 2018 у Wayback Machine.]
• Illuminat - История Исламской Работорговли

• Ісламське право // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 198. — ISBN 978-966-937-233-8.
• Мусульманське право : сутність, джерела, структура : монографія / М. Лубська. − К. : Академвидав, 2009. − 256 с. − Бібліогр. : с. 229−253 (676 назв). − ISBN 978-966-8226-78-6.