У 1981 р. поступив в аспірантуру Інституту історії Академії наук України (м. Київ). В грудні 1986 р. успішно захистив кандидатську дисертацію на тему: "Советская историография социально-экономического и политического развития Болгарии между мировыми войнами". У 1983 р. був учасником ІХ міжнародного з’їзду славістів, який проходив у Києві. Після успішного захисту кандидатської дисертації повернувся до Івано-Франківського педагогічного інституту.[1]
У 1986 р. йому було присвоєно вчене звання доцента, у 1991 р. був обраний першим деканом після проголошення УРСР незалежності, історичного факультету. З 1993 р. до 2005 р. працював проректором з навчально-виховної роботи Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, а з 2005 до 2008 р. – директором Інституту доуніверситетської та післядипломної освіти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. З жовтня 2008 р. перейшов на посаду професора кафедри всесвітньої історії (з 1993) факультету історії, політології і міжнарожних відносин ПНУ ім.Василя Стефаника. У 2016 р. вийшов на пенсію.[3]
Провідний спеціаліст у вивченні історії Болгарії та слов'янських країн.[1]
Батько: Денис-Лев Іванцев український художник, двоє дітей доцент Наталія Іванівна та доцент Людмила Іванівна
Відомі праці
ІВАНЦЕВ І.Д. Радянська історична література про вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на партію тісних соціалістів Болгарії // Український історичний журнал. - 1980. - № 11. - C. 149–153.
Іванцев І.Д. Радянська історична література про інтернаціональну солідарність трудящих Болгарії та СРСР у 1918-1939 рр. // Український історичний журнал. - 1987. - № 4. - C. 109-116.
ІВАНЦЕВ І.Д. Радянська історіографія революційного руху в Болгарії (1923–1939 рр.) // Український історичний журнал. - 1983. - № 11. - C. 145–150.[6]
.svg){kind=small}